своїми переконаннями. У середині 70-х років письменник, прислухаючися до соціального замовлення «відтворювати героїчні будні робітничого класу», видає роман «Кровна справа» (1978) — річ, безумовно, компромісну, прямолінійну, але в потоці тодішньої «виробничої прози» вона все ж вирізнялася більшою художністю.
Наприкінці 80-х Р. Андріяшик публікує роман «Сторонець», де створює художній портрет Юрія Федьковича. Він був офіцером цісарської армії і німецьким римотворцем. На рідній землі, куди після військової служби повернувся на спочинок, тут, у «безгомінному запусті», у Сторонці-Путилові, йому судилося стати українським письменником.
Федькович у трактуванні Андріяшика — переконаний нонконформіст. Саме така позиція посилює самітництво цієї творчої постаті не лише у суспільстві, а й в особистому житті. Образ «до краю самотнього, безрідного, безрадного», непокірного, непристосованого чоловіка й митця особливо близький авторові, про що свідчать його попередні твори.
Відображена в його творчості трагедія людського життя, позбавленого впевненості й самоцінності, означала відновлення гуманістичного пафосу нашої літератури, яка від суспільних і соціальних проблем еволюціонувала до проблем людських, індивідуальних. У своїх творах Роман Андріяшик упритул підійшов до проблеми насильства суспільства над людиною, здійснюваного у різних формах (війни, національне, соціальне рабство тощо), а також до проблеми страху, спричиненого цими негативними явищами. Він показав не лише підневільну людину, а й «мозаїку людського неприйняття» чужого світу.
Література: Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.