Роман Федорів
(1930 р. нар.)
Він прийшов у прозу з журналістики й через журналістику. І це виразно помітно на його перших книжках — «Жовтнева соната» (1959), «Таємниця подвигу» (1961), «Колумби», «Капелан жовтого лева» (1962). Хоча критика зустріла їх загалом прихильно, але й не бралася стверджувати, що в особі автора визріває справді серйозний прозаїк.
Екзальтація, відкрита дидактика, велемовність і перечуленість, романтична поляризація характерів, доведені до схематичної сухості контрасти, надуманість конфліктів — усього цього дуже важко позбувався Роман Федорів ще й у наступних книжках «Євшан-зілля» (1966) та «Арканове коло» (1967). Він писав нариси, схожі на оповідання, й оповідання, схожі на нариси.
Присвячений Олексі Довбушеві роман у легендах «Жбан вина» (1968) став новим етапом у творчій біографії автора. Це твір, у якому гармонійно узгодилися між собою матеріал і стиль. Метафорична вишуканість і патетичний тон не видаються тут недоречними, оскільки легендарний опришок живе в народній пам'яті справді романтично піднесеним, любовно зреалізованим.
Особливо плідним був для Федоріва період від початку 70-х і до кінця 80-х. Саме тоді з'явилися книжки його есеїстики й повістей «Квіт папороті» (1970), «Колиска з яворового дерева» (1970), «Знак кіммерійця» (1972), «Яре зерно» (1974), «Танець Чугайстра» (1984). Широкий тематичний діапазон усіх цих творів: у них мовиться про народне мистецтво, долю культурних та історичних пам'яток, замулення джерел духовності.
Майже всі тогочасні повісті Федоріва мають історичні сюжети. Це неодноразово ускладнювало життєву ситуацію письменника — нищівної «партійної» критики зазнали його «Знак кіммерійця», а також повість «Рудий Опришок» (1984).
Монументальним, справді епічним полотном з життя Галицької Русі кінця XII століття став роман «Отчий світильник» (1976). Двоє людей увічнюють діяння князівські в «Отчому світильнику». Перший — Ян — плете павутиння лестощів, зображуючи правителя найхоробрішим, наймудрішим, найчеснішим, найсправедливішим і т. ін. І його анітрохи не обходить, що він зневажає правду. Янів антипод — Іван Русин — важко, в сумнівах і муках, дошукується правди, бачить багато незрозумілого в навколишньому житті: «Дивно мені, що часом мудрі оточують себе дурнями, дивно мені, що часом милосердні милосердя чинять жорстокими руками». Виразна пульсація в творі таких «вічних» морально-етичних питань, багата інваріантність людських характерів, висока художня пластика — все це справді дає право поставити «Отчий світильник» у ряд найвищих художніх досягнень українського історичного роману.
Паралельно з іншими книжками створив Р. Федорів і романічну тетралогію — «Кам'яне Поле» (1978), «Жорна» (1983), «Ворожба людська» (1987) і «Єрусалим на горах» (1993). Хоч у «Єрусалимі...» не зустрічаємо героїв із трьох попередніх романів, усе ж твір споріднений з ними і проблематикою, і гострими колізіями, які передовсім пов'язані з питаннями духовного буття народу й збереження його історичної пам'яті. Р. Федорів любить розгортати оповідь кількома потоками. Це бачимо в усіх чотирьох романах про долю західноукраїнського села XX ст. Тут наявна сучасна для оповідача подієва площина, а крім того, існує і «нижній ярус» — ретроспективна лінія, яка багато прояснює в долях героїв і всій логіці подій. Саме в цих широких ретроспекціях докладно відтворено драматичну історію правдошукацтва Якова Розлуча, якому не судилося переінакшити світ, і він засумнівався, чи можна добротою змінити його.
Критика постійно відносила Р. Федоріва до послідовних і яскравих представників «химерної» прози. Цим не в усьому точним означенням охоплювалися письменники, схильні до метафорично яскравої стилістики, фольклорних аналогій, різних паралелей і прийомів казкової фантастики. Усі ці прикметні риси прози письменника не згубилися й у його новому романі «Єрусалим на горах», хоча тут автор не зашифровує текст, а, як кажуть, називає речі їхніми іменами. У творі йдеться і про переслідування людей, які намагаються берегти нашу історію та культуру, й про жорстокі розправи комуністичного режиму з ними, і про облудливо-демагогічну радянську пропаганду, і про приреченість тих, кого називали дисидентами (гине головний герой роману у нерівному поєдинку з можновладцями). Якщо «Кам'яне Поле», «Жорна» й «Ворожбу людську» для спрощення визначень можна назвати «романами запитань», то «Єрусалим на горах» у такому разі можна назвати «романом відповідей».
Найновіші твори Романа Федоріва — романи «Чудо святого Георгія о зміє» (в кн. «Чорна свіча від Їлени», 1996), «Лисиці брешуть на щити». Вдумливому читачеві «Отчого світильника» назва останнього твору нагадає слова з манускрипта Івана Русина, який у фіналі «Отчого світильника» написав: «Князь умер... Що тепер буде із землею галицькою? Хотів би я вірити присягам і хресному цілуванню боярському, хотів би... і не можу, не маю права. Чую-бо: лисиці виють на черленії щити». Як митець Федорів вірний своїм творчим зацікавленням, послідовний у своїх задумах і їх втіленні в художні твори.
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.