радянських за своєю суттю, в радянській Україні вони були заборонені, і радянська методика літератури боялася про них навіть згадувати. Тому альтернативність як один із принципів діалогічного чи критичного навчання не входила ні до підручників, ні до шкільної практики. Хоча окремі епізоди досвіду альтернативного чи діалогічного мислення мали місце в українській педагогічній і методичній науках (напр., праці Г.Ващенка, досвід педагогічної діяльності В.Пачовського [98] та ін.), та для широкого практичного вжитку їх ще не застосовували.
Отже, думка П.Куліша про необхідність включати до читанок не тільки абсолютно високохудожні твори, але й зразки, хоча і прохідні, але які свідчили б про етапи розвитку літературного процесу, про певну альтернативність у виборі письменниками художньої форми, ще має бути реалізованою методикою літератури.
У зв'язку з необхідністю включати до читанки зразки усної народної творчості П.Куліш з високим пієтетом писав про вершинні здобутки українського фольклору: "Ще мусите декотрі народні думи і пісні туди помістити, яко твори поетів безіменних... Се такі твори, що Шевченко читав їх стоячи на навколішках, і не було б Шевченкового вірша і в нас, коли б сього не було. Ляхи і москалі нічогісінько такого не мають. Се наші народні гордощі. Се наша давня, перед шевченківська словесність, тільки невідомі автори..." [86, 199].
Саме за Кулішевою концепцією розвитку українського фольклору, яку він сформулював у вступі до читанки, й була укладена Барвінським перша частина підручника - "Усна словесність".
Цікавою і повчальною для сьогоднішніх укладачів навчальних книжок із літератури є рекомендація П.Куліша щодо критичних оцінок художніх явищ на сторінках підручника. Письменник не рекомендував О.Барвінському зловживати критикою, а перш за все пропонував знайомити дітей із самими творами: "Нехай хлопчата, - писав він, - читають без посередника виборку з письменників, а тоді вже можна їм оцінювати, як вони попрочитують доволі, та й пам'ятатимуть те, що прочитали" [там само, 190].
П.Куліш застерігає О.Барвінського, маючи на увазі підручник: "Не становіться між його (учня - В.О.) чутивом і літературним твором: се річ шкідлива, хоч би коротенький вирок писателеві дав найвищий ареопаг. Буде Вам час і місце судити те, що дитина прочитає; спершу дайте прочитати" [там само, 190].
Отже, на думку письменника, читаючи художній твір, школярі повинні застосовувати перш за все свою аперцептивну здібність, а не чиєсь, хай навіть і глибоко наукове, слово. Тому-то у підручнику не повинно бути занадто багато критики, яка б відучала дитину думати самостійно, спираючись на власний чуттєвий досвід.
Такий підхід до укладання підручника з літератури був реалізований у читанках О.Барвінського: підручник містив лише невеличкі вступи до творів письменників з мінімальними оцінками їхньої творчості, даючи можливість учням самостійно заглиблюватись у зміст творів. Сьогоднішні ж підручники, звернімо увагу на цей факт, дають учневі таку масу знань, що читання самого тексту вже стало другорядною справою: у підручнику добрими дядьками вже все сказано наперед...
Пізніше подібну ідею - опору вчителя на аперцептивний досвід дитини - теоретично обґрунтував, спираючись на психолого-лінгвістичну теорію художньої творчості О.Потебні, відомий український літературознавець і педагог О.Дорошкевич [99].
Щодо біографічних довідок, які повинні були мати місце у читанці, П.Куліш пропонував робити їх як можна коротшими: "...як писати біографії людей, що трохи не всі ще живі? Та й на що се знати хлоп'ятам? (Доволі сказати: вмер такого то року, щоб видно було, хто ще живий; а живі і біографії і твори свої ще покажуть може інше). Мала біографія нічого не скаже, а широку хто напише?" [86, 193].
П.Куліш добре відчував неповноту українського літературознавства, його відставання від потреб суспільства, зокрема від потреб шкільного курсу літератури. Тому він і застерігав О.Барвінського від поспішних оцінок галицького літературного процесу на сторінках читанки. П.Куліш рекомендував укладачеві: "Правду про галицьку словесність не пора ще казати. Нехай спершу в нас будуть готові наукові книжки про весь гімназіальний курс, та нехай надрукується вся Біблія..." [там само, 209]. Але нагальна справа з підготовкою підручників не давала можливості О.Барвінському чекати появи наукової книжки, власне масштабного літературознавчого дослідження досягнень українського літературного процесу. З науковою ретельністю і принциповістю це завдання через кілька десятків років виконає І.Франко.
Листування між П.Кулішем та О.Барвінським дає можливість бачити вплив Кулішевих рекомендацій на формування змісту читанки. У листі від 8/20 червня 1869 р. розкриваються його роздуми-пропозиції про місце у читанці вступних критичних статей-оглядів, "накидок". П.Куліш передбачав два вступи до двох основних частин підручника - до усної народної творчості та до художніх творів: "Опріч того, що напечатано у 1-му і 2-му ч. П р а в д и [100] про українську словесність, я написаного ще не маю. А те печатане доведено до Шевченка. Отже могли б Ви його скоротити і напечатати після народних творів, так, щоб мій "накидок" був першим переднім словом, а "нарис історії словесності Русь-Української" другим переднім словом, чи вводинами у печатні твори української словесності" [86, 199].
Хоча Кулішів огляд літературного процесу О.Барвінський не використав, а уклав його самостійно, структура читанки, пропонована П.Кулішем, була прийнята.
Отже, на цьому етапі становлення середньої освіти методика літератури випереджала літературознавство. Систематизація відомостей про розвиток усної народної творчості і літературного процесу вдосконалювалася саме у процесі створення підручника літератури. Та справедливості ради треба сказати, що процес творення першого підручника на історичній основі був і етапом розвитку самої літературної науки, бо як П.Куліш, так і О.Барвінський органічно поєднували у