було знищити вікові народні уявлення про світ, природу, людей. І ця частина народного світогляду входила в нові духовні і матеріальні скарби Русі. Загребельний дотримується погляду, що така могутня держава, як Київська Русь спиралась на місцеві сили і традиції: “За поганством стоять століття нашої первісної культури, і відкидати їх не можна. Видно, то були не гірші століття, коли Київська Русь вже у десятому і на початку одинадцятого століття, тобто ще фактично не ввійшовши цілком у русло панівного тоді християнства, дивувало світ своєю культурою, своєї силою, своєю талановитістю”. Вогнем і мечем винищувалися давні боги, та нічого не можна знищити в душі народу. Рідна земля породжувала великі таланти, які продовжували традиції батьків. Сивоок, будуючи Софійський собор, втілив у ньому свої дитячі враження від світу, оте розмаїття барв, властиве язичницькій культурі.
Софія Київська – це невмируща пам’ять історичного минулого нашого народу, його духовного багатства, розкутості і краси. Цей архітектурний шедевр є свідком складних і трагічних часів в історії Украіни. Під час монголо-татарської навали Київ був знищений з лиця землі ордою Батия, і тільки Софія, сплюндрована, обдерта стояла над руїнами і пожарищами як символ нескореності нашої землі, незламності творчого духу народу. Ворожі сили завжди прагнули знищити духовні скарби, мистецтво народу, щоб позбавити його історичної памяті, щоб забув, хто він є.
Новітні орди 20 ст. – гітлерівці надумали висадити в повітря красу і гордість України, попередньо вирізавши з Софії найцініші фрески і забравши їх у Німечинну. Професор Гордій Отава ціною власного життя обороняє національну святиню нашого народу.
Софійський собор – це вияв народного духу, талановитості народу-будівника, що створив його своїм розумом, серцем, руками. Наші предки увінчали себе у неповторній красі цього храму, який зачаровував у всі віки і чарує зараз кожного, хто його бачить.
Під час вивчення роману зявляється спокуса аналізувати насамперед лінію Сивоока. І тоді образ Ярослава Мудрого відходить на задній план. А це не тільки несправедливо стосовно художнього задуму та самого образу-персонажа, а й призводить до збіднення твору: студенти належно вникнуть в історичну епоху і не усвідомлять, якою могутньою постаттю був Ярослав Мудрий.
Cаме вирішення Загребельним проблеми авторства Софії Київської в останніх розділах роману, на мою думку не зовсім логічне. Собор, по сутті, був власністю князя, адже він виділяв кошти на будівництво, схвалюва задум, вносив корективи, а тому здається дивним, щоб літописець занотував ім’я архітектора, за велінням Ярослава нище списаний пергамент і робив запис, що церкву збудував князь. Іншого запису, крім поданого в “Повісті минулих літ”, немогло бути: “Заложи Ярославь город великий Кыев, у него же града врата суть златая, заложи же церковь святыя Софья…”
Лінія Ярослава мудрого в романі відповідає виробленій письменником концепції конкретну епоху і конкретного вождя.
Безумовно, письменник по-своєму, з певною метою використав історичні дані приписавши Ярославові вчинок Ізяслава. Така деталь допомогла йому увиразнити силу характеру, твердість духу, вроджену сміливість і войовничість Ярослава а заодно і його непорузуміння з батьком, яке згодом переросло в неприязність, навіть збройний виступ.
Автор показав Ярослава нещасливим в особистому житті. Кволий син і дружина не тішили князя. Друзів теж не було, лише підлабузники, користолюбці і потенційні претенденти на Новгород, які намагалися будь-якою ціною, навіть найпідлішими методами витурити Ярослава з цього міста. Патріотизм князя в “Диві” не такий демонстративний, як у драмі Івана Кочерги. Немає пишних слів, гонору, натомість є щирі вболівання за те, щоб розвивалася багатша його країна, не була останьою в Європі.
Читаючи роман, ми прилучаємосся до історії, відчуваємо себе нащадками талановитих, розумних і чесних предків. Твір виховує, повчає, застерігає і квапить робити добро, залишити по собі безсмертні творіння духу.