Творчість Григора Тютюнника

ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ

(за оповіданням Григора Тютюнника «Зав'язь»)

Про кохання написано за багато віків стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш. Але людина тільки тоді по-справжньому розуміє це почуття, коли воно стає її власним. Отже, одна любов, помножена на тисячі тисяч людських характерів і доль, дає неви-черпний матеріал письменникові і завжди цікава читачеві.

Григір Тютюнник теж писав про любов, але якось особливо, не-повторно і щиро, невіддільно від правди життя. Під його пером за-в'язь перших юнацьких почуттів розпускається і переростає у справжнє кохання.

Уже від самої назви оповідання «Зав'язь» віє чимось свіжим, вес-няним, багатообіцяючим. Приваблює й манера оповіді від першої особи.

Микола закоханий. Він готується до побачення, ще не знаючи, чи відповість дівчина на його почуття. Одягає нову сорочку, нама-гається якось пригладити неслухняний вихор на голові, пахтить одеколоном носовика. І відбивається від нападів діда Лавріна, який, чи підсміюючи над онуком, чи застерігаючи, чи ревнуючи (адже, очевидно, хлопець — то вся його сім'я), говорить, що в онукової обранниці характер непростий: «...бо то дівка з тієї куряви, що чор-ти на дорогах крутять!» Юнакові й приємно говорити на цю тему, він навіть пишається, що в дівчини «міцний характер», незручно (вперше ж!) та досадно — затримують.

Миколка йде на край вулиці, бачить «маленьку білу постать», розуміє, що то його жде Соня. Радість, гордість, хвилювання та боязкість одночасно охоплюють його: «Мені здається, що я шир-шаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає...» Він «белькоче», за власним висловом, «шепеляво й про-тивно», задає недоладне питання. Дівчина розуміє його стан, підба-дьорливо бере під руку і пропонує подивитися сніг у проваллі.

Микола й Соня лізуть «з кручі в чорну холодну прірву, підпираю-чи один одного плечима». Дух романтики, пригод оволодіває ними. Очі у Соні «якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються». А юнака мучить думка: чи ж може він поцілувати дівчину? Від цієї «одчай-душної» (як йому здавалося) думки у нього починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться...» Потім сам лякається: «А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пи-ку? Буває ж так. Он і в кіно показують...» — і шия перестає гнутись, дубіє. Соню, очевидно, дратує нерішучість хлопця (...вже й не сміється і очі примружила так сердито...), і вона йде на немудру дівочу хитрість: «— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдер-жиш?» Звичайно ж, юнак готовий гори звернути для коханої, не те що втримати. Але... нікуди від життєвої правди не подінешся: він раптом підсковзується і з переляком та огидою до себе (отак осороми-тися!) відчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито пручається, «ошпарює» свого неспритного обранця «злим поглядом», «норовисто одвертається і мовчить». Микола одразу згадує насмішки й застереження діда Лавріна, що снитимуться йому, мовляв, «кис-лички». Це надає сміливості, й він вирішує показати характер: сам починає видиратися наверх. Соня переможена, злякана (мабуть, по-велася дуже суворо!). Вона жалібно шепоче: «Миколко, а я?» Ось, нарешті, воно, визнання: «І від того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.—

Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький...— видихає Соня і сміється якось покірно і лагідно.

...Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола».

Тепер Миколка — визнаний герой, коханий, і він нізащо не признається, що змерз, як звичайний хлопець: «— Ти не змерз? — питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу: — Та н-наче ні...»

Як гарно їм обом стає у світі! Як красиво! Вони помічають на дере-вах «дрібні мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь» . Соня од-разу замріялася: «От якби мені отаке намисто, ... зроду б не з німала...»

«— Купимо,— обіцяю впевнено.— Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.—

А я тобі сорочки вишиватиму гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!..—

В сто раз кращі... милий... в тисячу!»

Все! Микола чує для себе найголовніше, найочіку ваніше. І це наповнює його таким щастям, що далі він уже нічого не ба-чить і не чує. Закохані не можуть насолодитися обіймами, навіть не звертають, попри свою сором'язливість, уваги на те, що иаофери з проїжджаючих мимо машин горлають «щось веселе, заохочуюче і безсоромне». Розходяться молоді далеко за північ, «несучи на губах солодку пекучу спрагу». Милим і рідним здається хлопцеві навіть Сонине клацання засовом дверей, коли вона тихенько про-бирається додому.

Аж ось знову дід — рятує садок від заморозків. Каже парубкові, щоб допомагав. Той прожогом кидається в сад, нагрібає листя й гіло-чок, запалює вогнище так, щоб тягло дим і на Сонин садок. Дід Лаврін гукає, щоб Микола розкладав вогонь ближче до дерев, а той: «— Нічо-го,— одказую так, як вони мене вчили,— буде в людей — буде і в нас...»

По вінця наповнений пристрасним, новим почуттям, хлопець думає: за чим би його забігти до сусідів, бо до вечора, мабуть, не до-терпить, не доживе.

От і вся нехитра історія. Ніяких подій, незвичайних вчинків чи героїчних характерів. Але оповідання захоплює ніжністю і