християнським ладом життя, це було понад силу. Всі відчували духовий голод, навіть муки дистрофії, але бракувало в житті тих учителів, які з вірою повели б -- "прийдіть до мене усі спраглі і обтяжені..."
Уся доступна література ідеалістичного пляну не вимовляла тих слів з такою елементарною ясністю, щоб можна було покласти їх в основу світогляду. А без такої основи навіть Сковорода, Шевченко й Тичина періоду "Скорбної матері" не сприймались на глибині. Вплив загальної атмосфери суспільства на особистість -- це винятково важлива історіософічна тема, яка дає ключ до розуміння різних епох. Але жадна історична епоха не ставила таких знущальних диявольських експериментів над людиною, як епоха вседозволености.
Епідемія соціялістичного опрощення і "червоного терору" зробила можливим прийняття частиною інтеліґенції навіть большевицько-ідеологічного шантажу та "революційної законности"...
Та ж таки епідемія охопила й полонила одну з найкультурніших націй, яка погодилась прийняти гіпнотичний сеанс фюрера...
Західна інтеліґенція, спадкоємиця гуманістичних традицій, набула інфантильно рожевого кольору і з симпатією поглядала на москву, яка систематично винищувала народ голодом та клясовою війною і рішуче зборювала "абстрактний гумнаізм"...
Сміх Мефістофеля над людьми, що гинуть за метал, тут уже міг би перейти в гістеричний сміх над людством.
Усі ті експерименти довели, що людина, обдарована подобою Божою, даром свобідної волі і, зрештою, здоровим глуздом, стає об'єктом пропаґандистського оглуплення і жертвою масового психозу -- і не має сили чинити опір, бо моральна відпорність у неї ослаблена в атмосфері розпаду традицій, так само, як імунна система ослаблюється в атмосфері радіоактивного розпаду...
Отже, шістдесятники чинили опір дальшому руйнуванню традицій і вперто ставили питання, на які режим відповідав силою, а коли вже погодився відповідати словом у час "перебудови", то це привело його до цілковитого фіяско й до падіння останніх ідолів. Потрібна була безперервна злива розвінчувань і демонтажу ідеології, щоб наблизитися знов до простих істин, які становили основу традиції.
Однією з рис українського шістдесятництва є надмірна заполітизованість. Це відразу кидається в очі, коли ми розглядаємо шістдесятництво як мистецький рух. Але такі склалися реалії, що шістдесятництво в умовах відсутності державності виростало з культурної течії в політичну. Здебільшого шістдесятники так і не змогли відокремити мистецтво від політики, не змогли піднятися в своїх творах над кон'юнктурою.
А кон'юнктура була різною -- від накинених тоталітарною системою догм і постулатів до ідей, висунених рухом опору. Покоління 60-х (як явище культурне) виявилося наскрізь заанґажованим. 70-ті навпаки спричинили з'яву митців, заглиблених у себе. Один із критиків через неможливість вільного самовираження називав навіть сімдесятників "втраченим" поколінням. Одначе, саме ті, хто прийшов на зміну шістдесятникам, навчилися розрізняти поняття. Вони вже чітко знали, що мистецтво за своєю природою не може обслуговувати політичні цілі... Принаймні, коли таке стається, втрачається мистецька якість, що в її основі лежить категорія Краси.
"За всіх скажу", -- писав поет з-під кийка режиму. Безперечно, за всіх сказати неможливо, як не можна однозначно стверджувати, що краще для читача, а що -- ні. От якби в усіх читацьких головах існувала єдина шкала вартостей... Втім, справжній критик і не зобов'язаний забагато думати про читача. Споживач для нього байдужий. На першому місці -- сам твір, бо критик оцінює не вплив, скажімо, роману на маси, а досліджує механізми цього впливу.
Так само і з ідеологією автора. Кого хвилює, наприклад, що Борис Олійник комуніст, коли йдеться про його нову збірку "Таємна вечеря"? Хіба що самих комуністів... Але навіть комуніст зі стажем бере його книжку до рук, очевидно, не з метою вичитати в ній голі комуністичні гасла. "Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, -- пише в передмові до збірки Бориса Олійника відомий як журналіст і менш відомий як політик Іван Бокий, -- Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості". (От бачите!)
До речі, варто окремим рядком згадати про "вплив на маси" "Таємної вечері". Певні чинники зумовили те, що збірка набула широкого резонансу. Не останню роль тут грали політичні мотиви. Зокрема, на днях Борис Ілліч отримав за свою книжку міжнародну премію імені Михайла Шолохова, що її йому вручив також відомий колись на весь СССР письменник Петро Проскурін. Ця нагорода вручається видатним діячам сучасності, котрі зробили значний внесок у "захист народних інтересів". Серед попередніх лавреатів -- кубинський лідер Фідель Кастро, патріарх Алєксій II, письменники Валентин Пікуль і Расул Гамзатов. Слід зазначити, що нагородження відбувалося під час роботи в Москві з'їзду слов'янскьих народів, на якому було створено Собор слов'янських народів і одним з його співголів обрано пана Олійника.
Втім, зрозуміло, що на цьому пункті акцентувати особливу увагу не варто. Тим паче, коли йдеться про саму книжку, а не про "піну" довкола неї. Отож, зосередимося на громадянській поезії Бориса Олійника. (Хоча є такі інтелектуали, що взагалі не вважають громадянську поезію за поезію, але ми не вступатимемо з ними в дискусію за браком місця, і сприйматимемо цей термін як реальність).
Як слушно зазначає вже згадуваний Іван Бокий існує така вітчизняна традиція: "поети в Україні – люди громадські: проповідники, святі отці, єпископи і митрополити, навіть патріархи". В річищі цієї традиції перебуває і Борис Ілліч, який створив кілька громадянських поезій, що вони й складають переважно "Таємну вечерю". Проблема в тому, що