У маленьких камерах у бік св. Софії крізь ґрати на маленькому віконці під стелею було видно клаптик неба й вранішню зорю. Це було найрадіснішим моментом сірих ранків. Для Василя ця зоря кинула віщий промінь, з якого народилися рядки: -

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать

така ясна лягла мені на душу.

...ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху.

У камері Василь відганяє диявола спокуси, що шукає «шпари у :: твоїй натурі», і готується до прийняття безневинної кари. ;

Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у гулагівському таборі в Мордовській АРСР, заслання — в Магаданській області.

Поет не визнавав своєї вини перед народом і перед державою. У листі, до Президії Верховної Ради СРСР 1 серпня 1976 р. він пи-сав: «Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад: мою любов до рідного народу, занепо-коєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злісний наклеп»: Та слухати, а тим більше розуміти в'язня совісті ніхто не хотів.

Лише по багатьох роках нині можна сказати: він ніби знав, ніби відчував накреслену йому долю і йшов до неї, бачив свій нелегкий мученицький шлях, але ніколи перед ним не здригнувся.

Суворий, козацький вигляд мав Василь. Завжди коротке чорне волосся, підтягнутий, охайний, стриманий,— і водночас не раз із тим бісиком в очах, що дозволяв йому вмить, в якісь долі секунди скинути з себе оту поважність і видати веселий дотеп, пожартувати. Але так тільки з товаришами, з друзями, кому довіряв, перед ким не треба бути настороженим, бо з незнайомими поводився ввічливо стримано, а з недругами неприступне, навіть загрозливо. Вороги боялись Василя. Боялись його слова, навіть його погля-ду, бо очі у нього були такі, яких не мають звичайні люди. Така в них була впевненість у вищій правоті істини і фанатична готовність служити Істині, Добру і Красі, що викликали на себе роздратуван-ня, злість, наговори потай. .

«Та це ж бандит, ваш Стус! Ви на нього лиш глянете! Як він дивиться! Як він на нас дивиться, як він на світ дивиться! Та він же готовий усіх нас повбивати!» — жахався академік Микола Шамота. —

Арешт Василя для людей, які добре знали його, не був несподі-ванкою. Була в цьому варварському акті певна своя логіка — закон, помірне продовження тих ідеологічних «шабашів», які широко розгорталися і набирали обертів. Судове переслідування за іна-комислення ставало реальністю, у якій усі змушені були жити і якось визначатися.

З-за ґрат долинали на волю якісь уривчасті відомості, з'являлись чутки, здогади. Посилювала тривогу рідних і товаришів звістка/про те, що Стуса відправлено на психіатричну експертизу, бо дуже вже багато порушень тюремного режиму було за ним записано.

ЖИТТЯ ТА ЗАГИБЕЛЬ У ТАБОРАХ.

ПОВЕРНЕННЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

У таборі Василь Стус захворів на виразку шлунка, через убивче ^ харчування стався прорив стінки і страшна кровотеча. Було зроблено складну операцію і хворий повернувся у в'язницю. Через брак ліків і погану їжу його мучив страшний біль. Маючи надлюдську волю, поет удень так тримав себе, що рідко хто здогаду-вався про його муки. Лише пізно ввечері він тихо вставав, виходив до коридору й там, наодинці, намагаючись нікого не розбуди-ти, протяжливо й тихо стогнав. Але страшна хвороба не зробила його поступливішим. Він не міг змовчати на образу від тюремного начальства, а ось із гебістами не розмовляв принципово, читав книги у госпіталі, хоча це було суворо заборонено, на підтримку товаришів оголошував голодовки. За систематичну непокору і по-рушення режиму Стуса відправляли в ШІЗО, де через день влаш-товувались «голодні дні» (150 г чорного хліба і дві склянки окро-пу), а в «ситі» дні давали зменшену в півтори рази супроти табірної норми порцію «баланди» і «січки». У карцері правилами було за-боронено не лише постіль і ковдру, але й спідню білизну. Покараний мав право носити тільки труси і робу. А в Мордовії «і в червні часто бувають приморозки.

Після операції Василь став офіційним інвалідом другої групи. В умовах ШІЗО він міг втратити останнє здоров'я, і тому його това-риші об'явили загально-табірну голодовку. Вони хотіли, щоб табір-не начальство побачило, що в особі людини в сірій робі з нашивкою «Стус В. С.» і стоптаних кирзових чоботях їм протистоїть живе втілення національного духу, символ національної гордості велико-го українського народу. Але начальник табору, українець Зінченко вигадував все нові й нові образи й покарання. Стусові було заборо-нено побачення з дружиною, на його поезії було організовано справжнє полювання, навіть трояндовий кущ, біля якого часто зупинявся Василь, начальство наказало викопати. Але Стус не зігнувся. Він обстоював гідність власну і своїх політичних однодумців, ви-ступав проти знущань табірного начальства. За це протягом 1973— 1976 років кільканадцять разів був покараний — позбавлений по-бачень, кинутий до штрафного ізолятора, до карцеру. Неодноразово Стус оголошував голодовки, кілька разів — на 14—18 діб. Не легше було й на засланні. —— Листи Василя із заслання свідчили, що живеться йому там не набагато краще, ніж у таборі, а може, й гірше. Почувався самотнім,