Василь після ув'язнення був дуже ослаблений, виснажений не-рвово, з хворим серцем, з третиною шлунка, яка лишилась йому після операції виразки в ленінградській спецлікарні. Уже на запанні — нова травма. Якось загрався в шахи і повернувся до гуртожитку після відбою. Щоб не принижуватися перед черговим, спробував залізти на другий поверх через вікно, але зірвався й перебив пальці на обох ногах. Звичайно, якесь серйозне й систематичне лікування в умовах заслання було неможливе, і наслідки тієї травми ще довго давалися взнаки.

Але, не дивлячись на такий стан здоров'я, Стус змушений був працювати прохідником, а пізніше машиністом скрепера у підземній дільниці гірничої копальні.

Ось що писав він про місце свого заслання Михайлині Коцюбинській. «Глухе селище рудокопів — довкруги сопки, горбатий краєвид, над якими витає образ Драй-Хмари (десь тут, здається, був поет, звідси слав "розпачливі листи). Досі тут вдень (березень місяць) 25—30° морозу (взимку буває 60°). Але жити можна — люди їдуть добровільно, осідають».

Атмосфера на засланні ставала дедалі нестерпнішою: постійні провокації (з одного боку, залюбки створювалися ситуації, коли йому пропонувалася якась чарка, з другого — недремне чатування, щоб, якщо ту чарку було-таки випито, тут же ствердити стан алкогольного сп'яніння), цькування у преси. У районній газеті з'явився пасквіль «Василь Стус, його друзі й вороги», щедро розтягнений аж на два подання. Устами «простих радянських людей» Василя була кваліфіковано мало не як фашиста. Для того щоб відпустили попрощатися з помираючим батьком, поет мусив витримати справжню війну. Розпочав голодовку, вивісивши на дверях своєї кімнати, а гуртожитку оголошення із зазначенням мотивів. Це допомогло, Василя врешті-решт відпустили.

І в таких жахливих умовах Стус продовжує творити, пише вірші, вивчає французьку та англійську мови (володів також усіма слов'-янськими та добре — німецькою), перекладає твори такого склад-ного поета, як Р.-М. Рільке, роздумує над минулим, сучасним і майбутнім України: «Голови гнути я не збирався. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обстава-ти до загину»,— записує поет у таборовому зошиті.

Рідна Україна була і джерелом сили та натхнення поетичного, і його нестерпним постійним болем.

«Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Маркевича, Бантйш-Каменського, Антоновича, Трушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних,— таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний»,— розмірковує Стус у щоденнику.

Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається до Києва. Роки, неволі не зломили його. Правий був начальник зони, який давав таку характеристику поету: «Осужденньш Стус на путь исправления не встал».

Київ зустрів його задушливою атмосферою. «Нестерпна рідна чу-жина» жила малим і прихованим життям. Під пильним наглядом 7 люди хотіли-бути непримітними. Якщо в 60-ті роки побутувала думка: «Ти раніше стань доктором наук, а тоді вже їм щось дока-зуй», то у 80-ті, коли вже і з академіком Сахаровим розправились,— просто хилили голови і ховали очі.

Але свою благородну гуманістичну діяльність Стус продовжує *попри всі погрози та умовляння. Працюючи в ливарному цеху заво-ду ім. Паризької Комуни, на конвеєрі Київського взуттєвого об'є-днання «Спорт», веде енергійну громадську й літературну діяльність, бореться за національне визволення народу, за права людини. Усього вісім недовгих місяців судилося побути Василеві на волі, в колі сім'ї, друзів. Тодішня влада розуміла, яку небезпеку для неї становить спілкування такої сильної, героїчної і талановитої особистості безпосередньо з народом України, тому було зроблено все, щоб ізолювати поета надовго. Вирок виявився вкрай жорстоким: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п'ять років заслання за участь в Українській Гельсінській групі. Ця гру-па, або інакше — Українська Гельсінська Спілка, ставила за мету ознайомлення широких кіл української громадськості із Деклара-цією прав людини зокрема, і з Гельсінськими угодами — взагалі. Ці угоди були підписані главами урядів 35 країн в Гельсінкі в 1975 році і повинні були забезпечити дотримування високих принципів демократії, прав людини. Але група українських правозахисників розуміла, що в умовах тогочасної України це було неможливо, тому і з'явилась Українська Гельсінська Спілка — УГС.

Особливу злість викликали в КДБ меморандуми, що друкували-ся на Заході і сповіщали про незаконні арешти, списки політичних в'язнів, інформація про їх становище у в'язницях та таборах.

Свій другий термін покарання Василь Стус відбував у спецтаборі для політв'язнів на Уралі із надзвичайно суворим режимом: тільки за передачу на волю таборового зошита поет відсидів рік у камері-одиночці.

У глибині душі друзі розуміли, що він не вийде живий з цієї буцигарні, що його (саме його) душа не витримає довше такої наруги. Адже без якоїсь — хай мінімальної, позірної — адаптації до тих умов, без філософського відсторонення від них годі було вижити. г Натомість — вічний бій за свої людські права, за свою людську гідність, вічне самоспалення. Щоб