Українці знають як страждати, знають “мистецтво” терпіння. Їхня література відображає страждання, а отже, й силу українського народу. українська література – література глибоко релігійна.

Релігія відіграє надзвичайну роль в українській літературі. Мотив християнства завжди присутній у ній, починаючи від “Слова о полку Ігоревім” до недавньої радянської літератури, і тієї, що постає сьогодні в незалежній Україні. Інколи він завуальований і майже непомітний, інколи представлений негативно, але він завжди є. У Шевченка цей мотив є відвертим і очевидним для кожного. Його поезія – то прекрасний гімн Господові. Шедеври Івана Франка, поеми “Мойсей”, “Іван Вишенський”, “Панські жарти” є глибоко християнськими, як і твори більшості сьогоденних письменників, що творять у добу секуляризму, твори, писані в еміграції і в Україні, в часи недавні, коли соціалістична ідеологія утримувала гегемонію над творами радянського періоду.

До речі, дуже промовистими могли б бути студії про релігійні теми й мотиви в українській радянській літературі. Навіть правдиві марксистські літератори не могли звільнити себе від релігії, від християнства. Здається, що релігійність так глибоко вкорінена в українську психіку, що навіть десятиліття насильницького атеїзму не змогли стерти її. Поряд з ліризмом і місійністю, релігійність є об’єднуючим чинником цієї літератури на етапах її розвитку, і чинником найсильнішим. Це можна встановити, розглядаючи не тільки стару народну словесність, богослужбову, а взагалі релігійну літературу включно з “апокрифами”, проповідями та “житіями святих”, а розглядаючи також і секулярну літературу, а саме – лицарський епос “Слово о полку Ігоревім”. Релігійний чи скоріше християнський епос “Слова” стає особливо наявним, коли порівняємо його з епосами народів Західної Європи, тобто з такими творами, як “Беовулф”, “Пісня про Роланда” та “Пісня про Нібелунгів”. Саме християнство не є душею цих творів, про це свідчить захоплення в них жорстокістю, помстою і навіть кровожадністю, що вказує на поганський світогляд. “Слово о полку Ігоревім”, навпаки, у своїй символіці і зовнішній структурі домінуючими має образи поганського світу.

2. Твори Т.Шевченка та його безсмертний “Кобзар” –

великий внесок у загальносвітову літературу

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Тарас Шевченко - не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, фольклорист, художник(живописець, гравер), який залишив велику образотворчу спадщину-понад тисячу творів. Геній Шевченка надзвичайно широкий, багатогранний.

Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і викривач усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.

Найгостріші соціальні драми і найтонші нюанси інтимного, гнівний біль безправства, неволі, хвилин розпачу, що їх теж знав поет, смутки знівеченого життя, голос потоптаної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибухи прометеївського титанізму – все клекоче , все скипілося в художню цільність поезії Шевченка, від початку до кінця перейнятої вогнем, може, найсильнішого поетового почуття. Поезія Шевченка з'явилася на гребені віку як бунтівний голос найбільш покривджених соціальних низів, голос тих, що вже почували потребу "громадою обух сталить".

Тараса Шевченка не випадково визнано фундатором нової української лiтератури. Хоча деякi тенденцiї її розвитку вже можна було побачити в окремих творах деяких письменникiв, саме Шевченко перетворив українську лiтературу на явище лiтератури всесвiтньої, його творчий генiй нiби подолав звичнi кордони. Саме в його творчості найповнiше розвинулися засади, що згодом стали провiдними для передових українських (i не лише українських) письменникiв другої половини ХIХ - початку ХХ столiть: народнiсть i реалiзм, що розкривали справжнє життя в усiй його повнотi та багатогранностi.

Тільки літературна спадщина Шевченка - це "Кобзар", 9 повістей, п'єса "Назар Стодоля", уривки драматичних творів, щоденник та листи.

З поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких належить "Кобзар", книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. У "Кобзарі" поет зняних митцiв, а й поетiв iнших лiтератур. Це поняття узагальнює