видання та його значущість для української літератури, так оцінив факт появи "Грамматики...": "Книжка Павловського в суті - не граматика, а літературний альманах, що репрезентує різні жанри літератури - діалог, пісню, прозу і бурлескну поему, супроводжені критичним виступом і післямовою, що були свого роду літературним маніфестом, викладом програми українського слова й письменства. Невідповідна назва книжки спричинилась до того, що книжка випала з поля зору істориків літератури" [30, 193-194].
Отже, нова українська філологічна думка, існуючи у важких умовах бездержавності, створювала умови для підготовки навчальної книжки з літератури.
Підручник проходить ряд складних етапів свого становлення і розвитку, пов'язаних із історією національної культури і літератури, національної школи, з визвольною боротьбою українського народу, пошуками і відстоюванням національної ідеї, державності, захисту народом своєї української ідентичності.
На підручниках відбилися обставини суспільного життя, в яких перебувала на той час Наддніпрянська Україна і Галичина. Особливо вплинув на їхній зміст історичний процес народження і розвитку нової української літератури, боротьба за літературну мову в Галичині і той вражаючий, ще неповно оцінений наукою факт, що частка цілого (невелика частина України - Галичина) взяла на себе складну і неймовірно важку відповідальність за відродження національної культури, літератури, середньої і вищої школи. Саме з цих міркувань М.Драгоманов називав галичан "довіреними од всього русино-українського народу" [31, 148].
На Наддніпрянській Україні рідна школа була під забороною, і величезні здобутки української духовності в художній літературі існували практично підпільно, не маючи виходу до широких народних мас.
Ці перипетії суспільного та освітнього характеру прямо й опосередковано впливали на зміст вивчення літератури в школі, на підручникотвірний процес в обох відірваних кордонами частинах українських земель.
Однак складні суспільно-політичні обставини українського життя не змогли загальмувати розвиток української освіти і процес створення підручників із літератури. Вчені, методисти, вчителі по обох берегах Дніпра, долаючи труднощі суспільного життя, розвивали українську початкову, середню і вищу школу, орієнтуючись на європейські досягнення в цій галузі.
Важливе значення для розбудови рідної школи і пробудження національної свідомості українців мали публіцистичні виступи провідних українських письменників, зокрема ідеолога кирило-мефодіївців М.Костомарова і громадсько-політичного діяча, історика і літературознавця М.Драгоманова.
Микола Костомаров надрукував в "Основі", після повернення із заслання, протягом 1861-1862 рр., важливі статті суспільно-політичного значення, в яких торкався багатьох питань життя українців і, зокрема, народної освіти. Це були: "О федеративном начале древней Руси", "Черты южнорусской истории", "Две русские народности", "Мысли южноруса". Виступи загострювали увагу розмежованого державами-сусідами українського суспільства до власної історії та етнографії, будили прагнення мати свою національну школу, сприяли розробці концептуальних напрямків укладання навчальних книжок.
У статті "Мысли южноруса", що з'явилася вперше 1862 р. в "Основі" (№5), вчений виклав своє бачення освіти рідною мовою, що могла розвиватися, на думку письменника, навіть в умовах Російської імперії. М.Костомаров ще сподівався, а правильніше сказати, змушений був сподіватись на гуманне ставлення російської держави до братнього слов'янського народу. На жаль, він не враховував імперсько-азіатської особливості російського шовінізму в ставленні до українського народу, до проблем його культури й освіти.
Ця стаття носила програмний характер, або, як визначив її жанр сам автор, це був "проект", що стосувався української освіти на найближчі десятиліття. Про змістову спрямованість потрібних для української школи підручників М.Костомаров писав: "…кроме букварей в настоящее время необходимы для народа: краткая священная и церковная история, катехизис, отрывки из поучений святых и объяснение богослужения... За сферою религии должно следовать знакомство с природою: надобно написать для народа арифметику, космографию, географию и удобочтимые сочинения, которые бы знакомили его с вайжнейшими сторонами естествознания вообще. Вместе с тем надобно составить грамматику родного языка, по которой бы народ ознакомился с построением человеческого слова. Наконец, надобно написать книжечку, в которой сообщить народу главные основания положения в государстве и его юридических прав" [32, 310-311]. Історія розвитку української школи у ХІХ ст. в Галичині, як свідчать факти, йшла саме таким шляхом, правда, випередивши сміливі передбачення М.Костомарова тим, що вже в середині століття українське суспільство стало розбудовувати на заході України не тільки початкову, але й середню і частково вищу національні школи.
Головну вимогу до навчальної книжки письменник сформулював у гуманістичному і демократичному ключі. "Книги, сочиненные для народа, - наголошував він, - должны быть написаны так, чтобы они читались, а не вызубривались, понимались, а не вдалбливались; сведения пусть укладываются в голове учащихся процессом часто повторяемого чтения, размышления, пересказывания другим и толков о прочитанном" [там само, 311].
За сьогоднішніми освітянськими мірками це був проект концепції підручників для української школи. Та, на жаль, її автор переоцінював можливості українства щодо реалізації висунутих освітніх завдань в умовах царської Росії. У відповідь на спроби української інтелігенції щодо відродження української школи і взагалі рідної культури імперія відповіла серією репресивних указів, які забороняли будь-які спроби у цьому напрямку.
На початку 60-х рр. українська суспільна думка на заході і сході країни напружено шукала нових шляхів освіти народу в умовах його міждержавного становища під Австро-Угорщиною і Російською імперіями. Певна увага в цих пошуках приділялась і навчальній книзі - невід'ємному елементу шкільної науки.
Так, зокрема, в статті М.Драгоманова "Антракт з історії українофільства (1863-1872)" [33] достатньо детально висвітлено сплеск освіти рідною мовою в центральній Україні в кінці 50 - на початку 60-х рр.: поява недільних шкіл, видання підручників українською мовою тощо.
М. Драгоманов гаряче відстоював необхідність навчати українських дітей рідною мовою, аргументуючи свої думки прикладами із досвіду західноєвропейської