Та й навчання українською мовою письменник розумів дещо своєрідно - тільки як етап перед засвоєнням державної російської мови, як можливість активізації розумової діяльності дітей перед початком вивчення справжньої науки. Щодо викладання українською мовою шкільних предметів, письменник на той час ще не осягнув самодостатності і цінності освіти українською мовою, сам феномен української мови, яка ні в чому не поступалась іншим мовам і, зокрема, російській, що була тоді у межах імперії державною. Власне, роль рідної мови у школі, на думку М.Драгоманова, повинна бути почесною, але другорядною, допоміжною.

Разом із тим не будемо спрощувати думки видатного вітчизняного публіциста, критика і письменника. М.Драго-манов глибоко розумів обставини українського життя в обох частинах України, неповноту розвитку вітчизняної науки і добре знав, що гостро ставити питання про навчання в школах рідною мовою без новітніх підручників, науково осмислених досягнень старого і нового красного письменства навряд чи доцільно. У названій вище праці він писав: "Поки ми не маємо наукової граматики і такого ж словаря мови нашої, доти не тільки не порішиться, чи є ся мова такою ж самостійною перед російською і великоруською, як, приміром, італійська перед французькою... А коли не вияснено науковим способом до наукової безсторонності, що таке наша народна мова, то хіба незавчасно було і єсть ждати, щоб державна власть завела її у школи, та ще й не тільки у нижчі, але й в університети у Києві і Харкові, як те висказувалось у жалібних письмах декого з наших і галицьких народовців?...Треба, щоб поперед мова ся нажила собі літературу, і не архаїчну, а нову, пригодну для практичних потреб сьогочасних..." [34, 229].

Такі міркування були, беззаперечно, слушними, але натомість знаходились сміливці і в Галичині, і в Східній Україні, які відкривали школи з рідною мовою навчання, укладали необхідні підручники, не чекаючи ні слушної години, ні дозрівання лібералізму в обох імперіях. До речі, сам М.Драгоманов мав безпосереднє відношення до створення нових навчальних книжок як член комісії з укладання підручників українською мовою, створеної культурно-просвітницькою організацією української інтелігенції - київською "Громадою" на початку 60-х рр. ХІХ ст. Крім того, письменник і педагог займався організацією педагогічних курсів для підготовки вчителів українських народних шкіл, сам викладав у Київському університеті і в гімназії. Пізніше, перебуваючи за кордоном, у місцях поселення українців-русинів, М.Драгоманов вивчав стан народної школи, навчання дітей рідною мовою.

Цінним у статті є концептуальні роздуми письменника про навчальну українську книжку, власне, її змістові параметри, що давало напрямки діяльності вченим і вчителям у складанні, як висловився автор, "бібліотеки книг для народної освіти". М.Драгоманов наголошував на необхідності "показувати народу те, у чому можна бачити проби проведення у побит ідей будучого, як свободи особи, совісті, проби праці економічної, а найбільше усього налягати на розвій чуття гуманності і розширення духу свободи, ознайомлення народу з побитом інших народів, та очистити його розум од поганського і середньовічного фанатизму, подати практичну поміч думати через науки природні" [там само, 231].

Європейський дух освіти пронизує ці думки письменника і публіциста гуманізмом виховання і практичної спрямованості знань як головних завдань освіти взагалі і підручникотворення зокрема.

І все ж українській школі на території Російської імперії було відмовлено владою в існуванні. У ґрунтовному дослідженні з історії української освіти "Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні у ХІХ ст." автор стверджує: "У жодній неповно середній чи середній школах навчання не проводилося українською мовою. Не вивчалася українська мова і як навчальний предмет" [35, 144].

Уже на початку ХХ ст., у тих же важких умовах негативного ставлення російського імперського суспільства до української школи й українського слова, відомий критик, соціолог і письменник М.Шаповал знайшов головну радикальну панацею від усіх цих бід - свідомий і послідовний шлях боротьби української інтелігенції за національні права рідного народу. Цю вистраждану десятиліттями невпинної боротьби за українську державу думку М.Шаповал висловив у вступі до книжки О.Ковалевського "Російські політичні групи, українофіли й українська справа": "Що ж є нового в тому, що московська інтелігенція не знає України? Не знає змісту вкраїнського руху. І не хоче знати. Не цікавиться національною проблемою взагалі. А проте з апломбом мудрагеля-самородка завжди товче, що світ може стояти тільки на трьох китах? Хіба то новина, що до української справи однаково вороже ставиться москаль: соціяліст, поступовець, конституційний демократ, октябрист, націоналіст, правий, крайній правий і чорніший чорної землі перевертень? Треба якогось чуда, щоб всі групи нашого людського я встали і пішли по шляху далі вперед, куди вони колись лагодилися йти. Сповиті білими саванами наших мрій, бажань і волі, вони вийдуть перед світ тоді, коли український народ не злякається взяти хрест нового мучеництва і піти на Голгофу, що цезарева салдатня воздвигла на шляху нашої історії.

Ми воскреснемо тільки після Голгофи" [36, 126-127].

У цих словах М.Шаповала дозрівала провідна ідея української революції: ніхто не допоможе українцям у їхній боротьбі за свої права - надія тільки на самих себе. Хрестом нового мучеництва українського народу мала б стати побудова власної незалежної держави, яка радикально могла б вирішити питання