Коли фараоном став Тутмос ІІІ, йому довелося підкорювати сірійсько-палестинські князівства, що потрапили під час царювання Хатшепсут під вплив Мітанні і хурритів. Єгиптяни розгромили об'єднані сирійсько-палестинські війська під Мегіддо. Військовими зусиллями цього фараона, якого історики іноді називають "Наполеоном Стародавнього Єгипту", який лише в Азію здійснив 17 військових походів, Єгипет перетворився в середину ІІ тисячоліття в могутню імперіалістичну державу. До її складу увійшли нубійські, лівійські, та східносередземноморські території.

Правління Аменхотепа ІІІ ( 1417 – 1379 ) іноді називаєть Золотим Віком Єгипту. Він фактично не здійснював військових походів, а підтримував міжнародний престиж своєї держави дипломатичними засобами. Єгипет мав вплив на касситський Вавілон, Асірійців, Мітанні, правителі всіх трьох держав посилали подарунки золотом до Єгипту. Є докази, що між Єгиптом і цими державами відбувався інтенсивний міжнародний обмін товарами.

Аменхотеп IV управляв від 1379 до 1362 рр до н. е. Його правління називають "монотеїстичним проміжним періодом". Він проголосив єдиним вселенським божеством сонячний диск Аттон, на противагу всім іншим старшим богам, а себе сином Атона і первосвященником. Фараон побудував нову столицю, яку назвав Ах-ет-Атон (Амарна) і змінив своє ім'я на Ехнатон ("угодний Атону"). Після того, як Ехнатон помер у 1362 р. до н. е., культ Атона не знайшов підтримки ні серед народу, ні серед жерецтва.

Тутанхатон ліквідував загальнодержавний культ Атона, переіменував себе на Тутанхамона. Столиця перемістилася з Ахетатона в Мемфіс.

Після його смерті у 1352 р владу захопив ймовірно наймогутніша людина на той час в Єгипті Хоремхеб, керівник армії. Він цілком відновив культ Амона, повернув жреців до їхніх посад, а також повернув жрецям їхні земельні володіння. Місто Ах-ет-Атон було зруйноване, а ім'я Ехнатона в офіційних документах було замінене на "Хоремхеб". Отже, наприкінці царювання XVIII династії релігійне життя в Єгипті, що було різко змінене фараоном – єретиком, повернулося до звичайного русла.

Навколо безпрецедентної сонцепоклонницької реформи Ехнатона й сьогодні не стихають суперечки. Здебільшого єгиптологи вбачають у ній добре продуману політичну акцію, спрямовану на пониження статусу столичного жрецтва й родової аристократії та впровадження в державі політичного режиму доби Будівників пірамід. Частина вчених вважають релігійну реформу Ехнатона першою в історії спробою запровадження монотеїзму.

Рамзес ІІ ( 1304 – 1237 до н. е. ) вважається найвідомішим фараоном XIX династії. Його правління було дуже довгим. Найбільшим суперником Єгипту на міжнародній арені в цей час була хеттська держава. В 1284 р. Рамзес ІІ уклав мирний договір з хеттським царем Хаттусілісом, за яким Південна Сирія, Фінікія та Палестина стали зоною єгипетського впливу, а північна сирія дісталася хеттам.

Свої азіатські володіння Єгипет втратив за часів Двадцятої Династії ( 1198 – 1080 ). Кінець Єгипетської імперії (або Нового Царства) приблизно датується 1085 р до н. е., коли царство знову було поділена на Північне і Південне. Великі дні закінчувалися. За наступні чотириста років Єгипет не можна вважати занепалим, однак його цивілізація не створила чого-небудь якісно нового.

Сірія і Палестина.

Регіон Сірії і Палестини був відкритий як для вторгнення, так і для мирних впливів нових ідей і практики, які могли прийти з Месопотамії, Єгипту, країни Хеттів, чи інших територій. Старовинне ім'я цього регіону було "країна Ханаан", де ця назва згадується в Біблії, джерелах Єгипту, листах Амарни. Південня частина називалася Палестина, північна – Сирія, а частина прибережної території, що приблизно відповідає сучасному Лівану – Фінікія.

Розквіт давньої східносередземноморської цивілізації припав на І тисячоліття до н. е., причому він був зумовлений не стільки вступом цього регіону у вік заліза, скільки сприятливою міжнародною обстановкою: Єгипет на той час занепав, Ассірія ж ще не була готова встановити там своє володарювання.

Фінікійці, які у своїй господарській діяльності надавали перевагу посередницькій торгівлі, побудували наймогутніший на ті часи торгово – військовий флот. За його допомогою вони були близькі до монополізації середземноморської торгівлі, зберігши при цьому тісні економічні зв'язки з Єгиптом.

Філістимляни, стародавні євреї та арамеї потіснили фінікійців на їхні території, що призвело до її перенаселеності. Ускладнення демографічної ситуації. а також прагнення місцевого купецтва закріпитися на основних шляхах морської торгівлі спричинили інтенсивну фінікійську колонізацію.

Політичний устрій фінікійських міст був монархічним. Наприкінці ХІ століття до н. е. найбільшою політичною потужністю серед фінікійських міст володіло місто Тір, царі якого поширили свою владу й на Сідон. Тіро-Сідонське царство досягло свого розквіту у Х столітті за царювання Ахірама. Однак загалом можна сказати, що створити сильну центральну державу фінікійцям не вдалося.

Євреї і походження Іудаїзму. До поселення в Палестині і утворення своєї держави старозаповітний союз дванадцяти ізраїльських племен являв собою зібрання ворогуючих племінних груп, не об'єднаних між собою ні етнічно, ні релігійно, кожна – зі своєю історичною долею. Першими прийшли в Палестину ізраїльські племена.

Місцеві ханаанці вчинили євреям воєнний опір, відображений у біблійному епосі про Самсона, Дебору та інших єврейських героїв. Характерно, що хоча єврейські коліна й перемогли ханаанські міста, самих ханаанеїв вони не вирізали, а злилися з ними, бо вважали окремі ханаанейські племена (моавітян, едомітян, аммонетян) своїми родичами. Євреї швидко запозичили