По-різному трактують дослідники розрив Рембо з пое-зією. Французький письменник Альбер Камю вбачав у цьому "самогубство духу", а австрійський прозаїк Стефан Цвейг — "зневажання мистецтва, нехтування ним". Існує версія, що поет утік з Парижа, щоб віднайти себе в іншо-му, щоб ствердитись, а потім повернутися незалежним і вільним, позбавившись "п'яного сну". Деякі сучасні дослід-ники вважають, що поет підійшов у своїх експериментах зі словом до крайньої межі і, зазирнувши за неї, побачив лише порожнечу, він намагався ще писати, але вже не міг віднайти сенс поетичної творчості. Однак загадка поезії Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його відхід від мистецтва, а передусім те, що він встиг написа-ти за короткий період, який став цілою епохою у світовій літературі.

Тридцяти семи років, стомлений, але ще повний сил, повернувся Рембо до Франції. Невідомо, як склалася б його подальша доля, та в 1891 р. у нього виникла пухли-на правого коліна, яка виявилася саркомою. 10 листопа-да того ж року він помер у марсельській лікарні.

Естетичні погляди

Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як "вічне блу-кання й поривання у нетрях духу". Усе, що йде ззовні ("загальновизнані" норми моралі або універсальні "зако-ни розуму", "здоровий глузд" або "добрий смак") він сприймав як нестерпні пута, які заважають порухам його душі й тіла. Поет не терпів не лише ніякого насильства, а й "приручення до середовища", відчуваючи себе істо-тою, яка належить до "іншої раси", "чужинцем" у світі, настільки ж неприємним для оточення, наскільки й воно було неприємне йому.

Тому поезії Рембо властиві поривання до "втечі" й "бун-тарства". "Я той, хто страждає і хто збунтувався", — пи-сав митець в "Осяяннях". Йдеться про бунт не лише про-ти зовнішнього світу, а передусім проти себе, оскільки найбільше він ненавидів саме своє "я" — продукт вихо-вання, психологічних, моральних, інтелектуальних звичок. Це "я" для нього не вичерпувало людської суті, воно — маска, за якою ховаються інші, невідомі ірраціональні сили, що зумовлюють справжню сутність людини і потре-бують звільнення. На думку письменника, існування осо-бистості у буденній реальності — лише одна-єдина доля із багатьох можливих: "Кожна істота повинна мати безліч інших доль". У травні 1871 р. сімнадцятирічний юнак зазначав: "Я — це хтось інший. Якщо мідь одного разу прокидається трубою, не вона в цьому винна. Для мене цілком очевидно: я присутній при прокльовуванні своєї думки роздивляюсь її, слухаю її, проводжу смичком, сим-фонія починає тріпотіти або раптовим стрибком з'являється на сцені..." Звільнити цього "іншого", прорватися крізь бар'єр свідомості, дати волю уяві й почуттям, а потім зафік-сувати їх — таке завдання ставив Рембо перед поезією.

Творча енергія поета була спрямована на розкріпа-чення духу людини, що знайшло втілення у так званому "вільному польоті слів", які отримували у його віршах незвичайні значення — асоціативні, настроєві, звукові тощо. Рембо вважав, що відкриває таємний сенс буття, створює зовсім нову поезію, яка коли-небудь буде сприй-нята всіма людськими почуттями, а сам він при цьому уподібниться "золотій іскрі вселенського світла". За його словами, поет має стати ясновидцем, щоб випереджати час, проникати в глиб речей і простору, охоплювати справ-жню сутність духу і, пізнавши найвищу істину, передава-ти її людям у віршах. У листі до свого друга П. Демені від 25 травня 1871 р. А. Рембо писав: "Я кажу, що треба стати ясновидцем, зробити себе ясновидцем. Поет робить себе ясновидцем довгим, безмежним і обґрунтованим роз-ладом усіх почуттів. Придатні будь-які форми любові, страждання, безумства. Він сам шукає, сам виснажує себе всілякими отрутами, аби мати лише квінтесенцію. Невимовна мука, коли йому потрібна вся віра, вся надлюдсь-ка сила, тоді він стає найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим серед усіх — і найученішим! Бо він досяг невідомого. Тому що він викохав більше, ніж будь-хто, свою душу, й так багату! Він досягає невідомого і, втрачаючи глузд, перестає розуміти свої видіння, - він їх побачив! І нехай він згорить під час свого зльоту від нечуваних і несказанних речей: прийдуть нові жахаючі трудівники, вони почнуть від тих горизонтів, де знесиле-но впав попередник!"

Заперечивши Бога, Рембо проголосив Людину єдиним царем на небі й на землі, шукаючи в її душі "небачене" й "нечуване". Надаючи великого значення своїм "словам-діям", він прагнув вивільнити почуття особистості, по-кликати до життя її "іншу" суть і показати творення нової духовної реальності.

Він стверджував, що поет — це посередник між зем-лею і небом, між буденним світом і світом вічних ідей та образів, тому завдання поезії - донести до читачів своє особисте враження через дивовижні образи, символи, натяки. Своєрідним вираженням естетичних принципів Рембо можна вважати вірш "Вічність" (1873), в якому автор протиставляє "загал" і "вічне життя", "вічну душу". Протиріччя між