В настої зорянім, в Морській Поемі милій

Я плавав і ковтав зелену синь тоді,

Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,

Неначе тьмяний знак занурення в воді.

Море у вірші виступає і як символ почуттів, і як сим-вол примхливої життєвої долі, і як символ поезії. Морські течії, які швидко змінюються, несуть ліричного героя не-відомо куди, та він вбачає в цьому таємний, ще незнаний смисл. Він сподівається на здійснення своїх не усвідомле-них до кінця мрій. Символами надії на щасливе завершен-ня пошуків "небаченого й нечуваного" є зелений та синій кольори, які створюють мальовниче тло твору: зелена вода здається героєві "солодкою", він ковтає "зелену синь", ма-рить серед "ночей зелених" і "фіалкових променів".

Драматичне напруження в поемі поступово зростає. Здолавши небезпечні коловороти, штилі й безліч штормів, ліричний герой досягає апогею у своїх почуттях, які, здасться, ось-ось наблизять його до "таємного смислу".

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,

Гіркі усі сонця й пекельний молодик;

Заціпило мені від лютого кохання.

Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

Але цей злет духу несподівано переривається бу-денною картиною: замість безмежного океану — хо-лодна й брудна калюжа, а натомість звільненого "п'яного корабля" — "вутлий корабель", який "пускає в присмерку засмучене хлоп'я". Враз погасли всі зорі, стихли всі шквали й пісні вітрів, настала мертва тиша серед сірих сутінків.

Реальний світ для ліричного героя є справжньою тра-гедією — тут немає простору для фантазії й польоту по-чуттів. Однак, хоча герой і не знайшов "прадавній зміст" і не втамував свій сум за "європейською водою", він від-найшов головне — себе, того, хто не зможе більше "йти в кільватері купців", не зможе підкоритися законам праг-матичної дійсності, бо визнає лише один закон — поетич-ного духу, вільних почуттів і буремної фантазії.

І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,

Не можу більше йти в кільватері купців,

Під оком злих мостів я пропливать не в силі,

Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.

Кінцівка вірша відображає результат духовних та ес-тетичних пошуків автора, який усвідомив перевагу внут-рішнього життя над обмеженістю зовнішнього простору. "П'яний корабель" сприймається як гімн творчій яка відкриває небачені глибини людського духу .

Символістика лірики Артюра Рембо, її характерні ознаки

Творче життя французького поета другої половини XIX ст. Артюра Рембо (1854-1891) було дуже коротким. Проте його поетична спадщина переконливо засві-дчує, що це був справжній талант і яскравий митець.

А. Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як «вічне блукання й поривання у не-трях духу». Усе, що йде ззовні (узвичаєні норми моралі або універсальні «закони ро-зуму», «здоровий глузд» тощо) він сприймав як нестерпні пута, що заважають пору-хам його душі й тіла.

Наприкінці 1871 року Рембо переходить на позиції символізму. Він вважає, що завдання поета полягає в тому, щоб бути провидцем, пророком, посередником між людьми та позареальним світом. Щоб стати таким посередником (медіумом), почути і передати потойбічні голоси, Рембо намагається звести до мінімуму участь розуму в процесі творчості. Він наполягає на тому, що поет повинен бути Прометеем. Поезія мусить активно втручатися в життя, йти попереду його. Будувати «матеріалістичне майбутнє» може лише той митець, який досяг «стану віщуна, провидця». На його ду-мку, висловити невисловлюване, виразити ірреальні таємниці буття можна було лише образами-символами — туманними, багатозначними і завжди незрозумілими.

Яскравими зразками символістської лірики Рембо є вірші «П'яний корабель» (1869-1871) і «Голосівки» (1871).

Вірш «П'яний корабель», написаний поетом у 15-річному віці, — перший твір, створений згідно з традиціями «об'єктивної поезії», в якій, за Рембо, «не поет думає, а його думають». Це один з найдинамічніших, найекспресивніших творів світової лі-тератури. У вірші йдеться про корабель, що втратив керування й носиться в безмеж-ному океані, шукаючи порятунок, щастя, любов, красу. За своїм змістом вірш є уні-версальним. Деякі побачили в ньому віддзеркалення бунту проти утилітаризму, інші — твір, у якому поет прогнозує своє майбутнє, дехто проводив аналогії з подіями.

Паризької Комуни і т.п. Немов людина, що втратила життєві орієнтири, зневірилася, втомилася шукати сенс буття, «п'яний корабель» без керма і без вітрил, без капітана і моряків загубився серед хвиль безмежного океану, йому загрожують рифи, скелі, він неминуче зіштовхнеться з ними і, розтрощений загине, так і не побачивши рідний беріг, який зник за обрієм давно і назавжди.

Отже, у вірші «П'яний корабель» ліричне «я» — це «я» корабля, який став віль-ним від керма та екіпажу і мандрує безмежними просторами океану, кидаючи виклик стихіям

Коли шумливого я збувся екіпажа,

По волі Рік я мчав, куди я лиш бажав.

Саме відчуття цього сп'янілого від необмеженої свободи, незабутніх вражень і почуттів корабля («украй терпка любов мене п'янила в морі») передаються автором. Рембо знаходить яскраві, свіжі слова для створення несподіваних образів, фантасти-чних морських пейзажів, використовує своєрідну, непоетичну лексику, сміливо вжи-ває просторіччя.

«П'яний корабель» — це символ визволення від звичайного життя та усталено-го бачення світу. Водночас цей образ символізує собою бунтарську й бентежну душу поета, що прагне звільнення, рветься на пошуки нових вражень та відкриттів, хоче жити за принципами нової свідомості.

Виникають також асоціації з мандрівним життям самого Артюра Рембо — не-втомного блукача світом, що бажав пізнавати ніколи й ніким не пізнане. Цікаво, що на час написання «П'яного корабля» Рембо ще не бачив моря. Багатство та виразність образів, багатомірність символіки, правдивість і природність картин свідчать про те, що пророчі експерименти Рембо були небезпідставні.

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан

Як падають у штиль