За авторитетним визначенням П. В. Владимирова, Октоїх найбільш пов’язаний з українськими рукописами, а Часослов міг бути надрукований за українським списком з російського протографа. В обох Тріодях використано текст південнослов’янської редакції, що була дуже поширена у східних слов’ян. У правописі всіх першодруків впадають у вічі середньоболгарські риси, які на той час були особливо характерними для пам’яток українських земель.

На призначення видань Фіоля в першу чергу для українських та білоруських читачів вказує мова і зміст післямов Осмогласника та Часослова, датування їх за ерою "від Різдва Христового". Захарія Копистенський у своїй відомій Палінодії, написаній в 1619 — 1621 рр., називав усі чотири найдавніші кириличні церковнослов’янські друки, що вийшли 1491 р. з краківської друкарні Фіоля. Копистенський зазначав, що Тріодь пісна і Тріодь цвітна, видані Швайпольтом Фіолем, зберігалися "у многих при церквах і в монастирах в землі Львовской, і в монастиру Дорогобузьком, і в Городку — Монастира Печерського маєтності, і на Підляшшю в землі Більській, в Ботках на Волиню і інді по розних місцях". Осмогласник краківського друку, за його словами, був у Смидині під Турійськом, в Кам’янці-Литовському, Часослов, виданий Фіолем 1491 р. — у Києво-Печерській лаврі, в люблінській православній церкві, церкві Чесного Хреста на львівському передмісті Личакові, в Бересті та по інших місцях 9. Пізніше Копистенський згадував кириличні першодруки Фіоля у своїй передмові до "Бесід на 14 посланій апостола Павла" (Київ, друкарня Києво-Печерської лаври, 1623). Примірники видань Фіоля вже в XVI і особливо у XVII ст. були привезені з України та Білорусі до Росії, де довго використовувалися і дбайливо зберігалися (особливо у старообрядницьких громадах).

Деякі дослідники вважають незрозумілими мотиви, з яких Фіоль у колофонах Часослова і Октоїха підкреслював своє німецьке походження.

Гадаємо, що справлені ініціатори видання — православні — воліли залишатися у тіні, бо знали, що німця-католика меншою мірою зможуть запідозрити у бажанні видавати книжки на шкоду католицькій вірі. Згадка про те, що друкар — "німецького роду", ймовірно, мала на меті створити враження, що друкарня — чисто комерційне підприємство, замаскувати справжні мотиви її організаторів. Незважаючи на такі заходи обережності, над друкарнею збиралися хмари. У листопаді 1491 р. Фіоля ув’язнили як єретика. Незабаром після звільнення з в’язниці він був змушений виїхати у Левочу (Східна Словаччина).

Вже 1498 р. у Фіоля не було жодного примірника його друків. Мабуть, тираж було передано замовцям видання. Хто ж спонукав Фіоля зайнятися кириличним друкарством, хто був замовцем літургійних православних книг? Дослідження останніх років проливають світло і на це питання, хоч конкретних осіб, які були ініціаторами заснування друкарні, не виявлено. Дослідники слушно підкреслюють, що ґрунт для створення слов’янського друкарства готувала діяльність гуманістично настроєних освітніх діячів, зокрема українців та білорусів, що викладали і навчалися у Краківському університеті. З гуманістами мали зв’язки і сам Фіоль, і Йоган Турзон, який брав участь у фінансуванні першої кириличної друкарні. Свого часу нами було висловлене припущення, що з Фіолем міг співпрацювати Юрій Дрогобич та студенти-русини. Попри всю правдоподібність — це гіпотеза, яку довести важко.

Втім, ініціаторів видання літургічних книг церковнослов’янською мовою природніше шукати не в університеті, який, незважаючи на наявність певної кількості некатоликів, залишався суто католицькою установою. Набагато більше, ніж університетські магістри, у виданні церковнослов’янських книг була зацікавлена ієрархія українсько-білоруської православної церкви. Найімовірніше припустити участь в організації друкарні єдиного відносно близького до Кракова православного культурного центра — Перемишльської єпископії. Підпорядкована їй територія доходила до західних меж української етнічної території (у південно-східній частині Краківського воєводства), включаючи також українські закарпатські землі. До єпархії належали такі економічні та культурні центри, як Сяник, Ярослав, Самбір, Дрогобич, Городок. У XVII — XVIII ст. видання Фіоля були поширені у різних частинах Перемишльської єпархії: у самому Перемишлі, у Прикарпатті і на Закарпатті. Перемишль краще, ніж інші західноукраїнські міста, зберіг культурні традиції доби Перемишльського, Галицького і Галицько-Волинського князівств. Ще з тих часів колишнє стольне місто і важливий центр літописання залишилося осередком розвитку письменства і образотворчого мистецтва. До єпархіальної книгозбірні надходили книжки не лише з України та Білорусі, але й з Росії, Молдови, південнослов’янських країн, Польщі. Міста Перемишльської єпархії довго залишалися центрами книгописання. З Перемишлем пов’язані і досягнення тогочасного монументального малярства. Так, художник Гайль (Іоїль?), згідно з виданою в Городку 1426 р. королівською грамотою, одержав перемишльську парафію Різдва Богородиці як винагороду за малярські праці у Сандомирській, Краківській і Сєрадській землях. Пам’ятки мистецтва з Перемишльщини свідчать про знайомство західноукраїнських малярів з російським, південнослов’янським і молдовським мистецтвом. Досить згадати ікони перемишльської школи XV — XVI ст., фрески Лаврівського монастиря.

У 80 — 90-ті рр. XV ст. на чолі перемишльської кафедри стояв досить діяльний єпископ Іона. Є всі підстави припускати, що на культурно-освітній ниві з ним співпрацювали й інші єпархіальні осередки (насамперед Володимир-волинський, холмський, луцький), митрополит "київський і всея Русі" Симеон (1481 — 1488). Співчутливо ставилися до діяльності українсько-білоруської єпархії окремі українські та білоруські магнати, а також господарі Молдови.

Гіпотеза про зв’язок першої кириличної друкарні з перемишльським осередком вимагає дальших досліджень, зокрема порівняння наявних кириличних рукописів перемишльського походження з краківськими друками. У науковій літературі існує ряд інших припущень. Висловлювався погляд, що Фіолю сприяв уряд Казимира або ініціаторами видання були ті православні магнати Великого князівства