попередні видання (венеціанські й Івана Федорова), текст починався послідуванням полунощниці, а не вечірні. Вказувалося, що це відповідає давній традиції: "сице бо испръва святыми апостолы предано бысть церкви, яко и в многих рукописаных старых Часословах я†ест". У Москві така зміна порядку частин Часослова була запроваджена патріархом 1653 р. Таким чином, мав рацію M. M. Строєв, який писав, що у Львові і Києві виправлення текстів за першоджерелами почалося задовго до аналогічної акції у Москві, яку там започаткував патріарх Никон. Про філологічний підхід до редагування текстів свідчить і Псалтир 1616 р., мова якого була виправлена ієромонахом Кирилом.
Серед видань першого періоду діяльності лаврської друкарні були монументальний Анфологіон (Мінея загальна і святкова) 1619 р., "Слово на латинов" Максима Грека 1620 р., ряд літературних творів, переважно панегіричних, українською книжною мовою — вірші Олександра Митури "Візерунок цнот ... Елисея Плетенецького" (1618), укладена Захарією Копистенським "Книга о вЂрЂ единой святой соборной апостольской церкви" (бл. 1619 — 1620), "ВЂршЂ на жалостный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска... Запорозского, зложоныи през Касіана Саковича ректора школ кіевских в брацтвЂ, мовленые от его спудеов на погребЂ того цного рыцера" (1623), врешті — проповіді Захари Копистенського на похороні засновника друкарні Єлисея Плетенецького і в день річниці ("на роковую память") його смерті (1625), "Лексикон слов’янороський" Памво Беринди (1627). Видавалися і літургічні книги. У багатьох з них вміщувалися "восслідування росским святим", в тому числі піснеспіви на честь княгині Ольги, князів Володимира, Бориса і Гліба. Про те, що друкарня на той час була великим підприємством, свідчить друкований панегірик Петрові Могилі 1630 р. "Имнологія си ест пЂснословіе ... през дЂлатели в типографии в даруночку низко принесеная". У ній опубліковано присвячені "опекунови й добродЂеви" вірші від імені 12 працівників і керівників друкарні ("всего типу правителя") Тарасія Земки і "типикароводца Памво Берынды") і її співробітників, які займали такі посади, як "типоназиратель", "типоблюститель", "наборщик", "типограф", "столпоправитель" (коректор), два батирщики, "писмолеятель" (словолитник), два "ізобразителі"
Друкарство України було тісно пов’язане з білоруським. Незважаючи на наявність специфічних рис для розглядуваного періоду, можна говорити про українсько-білоруське друкарство як вияв спільності культурного розвитку обох народів. Водночас видання латинським шрифтом можна розглядати в двох контекстах: і як невід’ємну частину всього українського друкарства, і як складову частину книгодрукування Речі Посполитої і сусідніх країн.
Разом в Україні з 1574 — 1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Згадані 25 друкарень діяли в 17 місцевостях, з них 7 — у селах, решта — у містах і містечках. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста — Київ, Львів, Острог: тут були наявні не лише кадри ремісників, книжників, редакторів, але й можливості ширшого збуту. При великих друкарнях були свої книгарні. Продажем книжок займалися також працівники друкарень, купці і крамарі, які розповсюджували книги поряд з іншими товарами. Цікаве джерело про це — реєстр витрат і прибутків львівського купця Петра Кунащака, який торгував українськими книгами одночасно з продажем полотна, дзвонів та інших виробів.
Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап — остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.
Використана література:
Белорусский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечатания в Белоруссии и Литве // Федоров. чтения, 1977. — Москва, 1979.
Владимиров П. В. Начало славянского и русского книгопечатания в XV — XVI вв. // ЧОНЛ. — 1894. — Кн. 8. — С. 28.
Губко О. До початків українського друкарства // Архіви України. — 1969. — № 3. — С. 23.
Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. 2-ге вид. — Львів, 1983.
Кравченко В. Соратник першодрукаря // Жовтень. — 1985. — № 4. — С.94.
Круминг А. А. Славянские старопечатные книги глаголического шрифта в библиотеках СССР // Проблеми рукописной и печатной книги. — Москва, 1976. — С. 103 — 106.
Люблинский В. С. На заре книгопечатания. — Ленинград, 1959. — C. 138.
Начало книгопечатания в Белоруссии и Литве: Жизнь и деятельность Франциска Скорины. Описание изданий и указатель литературы 1517 — 1977 / Сост. Е.Л.Немировский. — Москва, 1978. — С. 5 — 13;
Немировский Е. А. Начало славянского книгопечатания. — Москва, 1971.
Описание изданий типографии Швайпольта Фиоля / Сост. Е.Л.Немировский. — Москва, 1979.
Попов П. М. Початок книгодрукування у слов’ян (XV — XVI ст.) // Книга і друкарство на Україні. — Київ, 1985. — С.13, 208.
Франко І. Нарис історії української літератури до 1890 р. — Львів, 1910. —