Литовського, які прагнули унії з Римом, зокрема маршалок двору Солтан і великокнязівський писар Івасько Сопіга 13. Однак відсутність при імені Казимира титулу великого князя Литовського є серйозним аргументом проти припущення про зв’язок краківських видань з магнатами князівства. Головне ж те, що в тексті книжок нема жодних даних, які б підтверджували можливість їхнього використання для підтримки унійної ідеї. Згадуване вже датування від Різдва Христового, україномовні післямови, згадка про польського короля — все це не дозволяє вважати слушною і гіпотезу Є. Л. Немировського, що видання Фіоля призначалися для Росії. Не можна нехтувати і вказівками Захарії Копистенського про велику поширеність їх у різних регіонах України. Натомість найдавніший виявлений дотепер на цих друках запис, зроблений у Росії, датований 1517 р.
Поява кириличного друкарства створювала передумови для дальшого поширення грамоти і для пожвавлення літературного процесу. Недарма І. Я. Франко вважав цю подію "переломовим фактом" в історії українського письменства.
Водночас, як показують особливості мови й оформлення перших кириличних друків, вони не лише були виявом міжслов’янських культурних взаємин, а й стали істотним чинником подальшого їх зміцнення.
Другою після краківської кириличною друкарнею, що діяла в 1494 — 1496 рр. у Цетіньє — столиці Чорногорії, керував ієромонах Макарій. Це була друкарня володаря Зети (Чорногорії) Джурджа Црноєвича. В її друках вперше у слов’янському кириличному книговиданні з’являються передмови й післямови літературно- публіцистичного характеру, в яких не лише наводяться вихідні дані, а й розповідається про мету книги. Рівень поліграфічного виконання значно вищий, ніж у першодруках Швайпольта Фіоля, в оздобленні поєднуються ренесансні мотиви з рисами, успадкованими від слов’янських кириличних рукописів, з іконописом пов’язаний зміст цілосторінкових фігурних гравюр. Макарієм звали також ченця, який 1508 р. почав видання церковнослов’янських кириличних книг на повеління господаря Волощини. Збіг імен став приводом для тверджень, що після загарбання Чорногорії турками друкарня звідтіля переїхала до Волощини. Але волоський першодрук (Служебник 1508 р.) і наступні видання тієї ж друкарні за шрифтом і оформленням відмінні від чорногорських Натомість вони більше, ніж останні, подібні до східнослов’янських інкунабул з друкарні Фіоля. Тому висловлювався здогад, що друкар цих книг навчався у краківській друкарні.
З-поміж південнослов’янських видавців першої половини XVI ст. найвизначнішими були Божидар і Віченцо Вуковичі. Емігрувавши з загарбаної турками Чорногорії до Венеції, Божидар видавав там церковнослов’янські кириличні книги впродовж 1519 — 1540 рр., а його син Віченцо — в 1546 — 1561 рр. їхні видання вирізняються ошатністю оформлення. Порівняно визначним видавничим центром стало і трансільванське місто Брашов. Тут у 1535 — 1557 рр. в друкарні Иогана Гонтера і Валентина Ваґнера вийшло 33 книжки латинською мовою, 14 — грецькою, 6 — німецькою. Трохи пізніше у Брашові почав працювати визначний румунський друкар диякон Коресі, який випускав церковнослов’янські та румунські книги. Брашовські видання були відомі і на українських землях, з якими Брашов мав постійні економічні зв’язки.
Розвиток друкарства кожного з балканських народів служив інтересам їхньої культури, створював передумови для розширення зв’язків між ними та зі східнослов’янськими народами. В перших виданнях кириличних друкарень простежуються риси, як спільні для всього кириличного друкарства, так і ті, які були зумовлені специфічними традиціями книжності окремих країн та їхніх реґіонів.
Франциск Скорина та його послідовники
У першій чверті XVI ст. виникло національне білоруське друкарство, яке швидко досягло високого рівня, стало чинником відродження білоруської культури. Це мало істотне значення й для України. Адже, як уже зазначалося, у той час культурне життя білоруського й українського народів у багатьох відношеннях становило єдиний процес.
Економічний розвиток білоруських і українських земель, зміцнення економічних позицій православних міщан — це фактори, що сприяли активізації міщан і в царині культури. Однак не випадково саме білоруське середовище виявилося спершу активнішим. Політичне становище православних міщан в таких містах, як Полоцьк чи Вільнюс було набагато кращим, ніж у Львові. Сприяв у цей час розвиткові білоруської культури і державний статус Великого князівства Литовського, яке тоді ще залишалось литовсько-білоруськоукраїнською державою не лише за складом населення, але до певної міри і за культурно-політичною орієнтацією.
Основоположником білоруського друкарства став Франциск Скорина (за сучасним білоруським правописом — Скарына). Він народився у родині купця Лук’яна Скорини в старовинному білоруському місті Полоцьку, яке було другим після Вільнюса економічним центром Великого князівства Литовського 16. У 1504 — 1506 рр. Ф. Скорина навчався у Краківському університеті, де отримав титул бакалавра мистецтв, після цього продовжував свої студії у Західній Європі і 1512 р. здобув у Падуанському університеті титул доктора медицини.
Світогляд Скорини формувався на основі як досвіду і знань, що їх він виніс з рідної Білорусії, так і знайомства з культурою західноєвропейського Ренесансу. Економічне і суспільно-політичне життя тогочасної Білорусії та України сприяло поширенню серед частини міського населення гуманістичних поглядів, готувало ґрунт для включення цих земель у загальноєвропейські культурно-ідеологічні рухи. У тогочасних умовах було неможливо цілком порвати з традиціями середньовічної ідеології, і все ж у багатьох відношеннях Скорина став попередником білорусько-литовської реформації, справжнім гуманістом, свідомим борцем за піднесення освітнього рівня рідного народу. Багато в чому Скорина випередив свою епоху. В його добу і ще довго потім національна свідомість виступала під оболонкою конфесійної приналежності. Але білорус з Полоцька зумів поєднати індиферентизм до конфесійних різниць між християнами з полум’яним патріотизмом.
Задумавши видавати книжки "людям посполитим к доброму научению", Скорина найсприятливішим для цього місцем визнав Прагу, де гуситський рух