Другим за поширеністю в тексті розділовим знаком є три крапки. Використання цього розділового знака вказує на відкритість, незавершеність думки, що дає право читачеві на власну інтерпретацію чи роздум. Іноді автор ставить три крапку в середині строфи, завдяки цьому зростає динамізм і напруженість ситуації:

Ні, ні... Не сила нині передати,

Як в мить оту не вистачало слів,

Як очі млою крилися... Як мати

Схилялася ураз... Тож тих років

Твердих, тривожних в кожній хаті

Когось не стало: часом лист наспів

З далекої в’язниці... Той утік в чужину...

А той, як звір, застрелений загинув...

(“З колядою”)

З процитованої октави бачимо, поет вибрав, здавалось би, найкращий шлях – подальше від того пекла, яке відбувалось на Україні. Але опинившись далеко на чужині поет розуміє, що він не може стояти осторонь, бути простим глядачем, він прагне,

Щоб ранами кривавилися дні,

Щоб човен мій нестримно в бурю ринув!

А судилось інше. Щоб хоч якось подолати ті емігрантські злидні, що мов щурі гризуться, щоб вижити в окупованій фашистами Європі приходиться

Щодня, щоранку –

У копальнях, штольнях, як кроти

Вгризаємося в землю...

(“Під чужими зорями”)

Тут “час плине Примирним, рівним плюскотом ріки”, “В достатньому дозвіллі так і тільки Минають дні, проходять тижні”. І поет все більше і частіше “снує доріг минулих нить барвисту”. Часоплин думок автора тече в минуле, філософсько осмислене поетом. В процесі художнього моделювання минулого автор не просто зосереджується на відтворенні історичних подій чи постатей, він намагається узагальнити історичний досвід і передати його як життєстверджуючий урок:

Що із боєвищ і Базара, й Крут

Горить нам честнем змагу й волі тут!

... І перед честним слави невідомих

Вояків тих, що лесті ані лжі,

Вмираючи, не знали, кладемо ми

Вінком – свячені пориву ножі! –

Немає ж і хреста, де ізложили

Колись їх – на Аскольдовій Могилі...

(“Під чужими зорями”)

І ніщо: ні величні чужі перемоги, ні всесвітньо відомі культурні пам’ятки, які дихають історичними подіями не зможуть заступити той біль, який ятрить поетову душу і вириває серце, яке “наче птах, До Тебе... рветься по світах...” Бо там вдома

Шматує, рве сучасний Колізей

Не тіло лиш, а й духа нам сьогодні

Кривавим жахом хижої безодні...

(“Великдень в Римі”)

Поет знемагає від безсилля, він прагне вирватись на Батьківщину, припасти до землі, щоб, як античний герой Антей, набратися снаги, сили

І нездоланним

Могутнім – як Вона – устати знов

І хрест нести, що нам його дано!

(“Євшан-зілля”)

Але чи простить його Вона за те, що у “трудну годину”, “в бурю й буревій” залишив її. І як покуту за свій гріх

Всі пориви, всі думи й до останню

Краплину крові – в спів нескладний мій,

В октав хвилястих недоладні рими

Хотів би я вплести – під зорями чужими...

(“Євшан-зілля”)

І в заключній октаві цієї поезії Б. Кравців вдається до ремісценції зі “Слова о полку Ігоревім”. Поет звертається до Бояна, щоб той дарував йому натхнення, щоб наповнив його слова, “мов яру прорість врун, Привієм вітру яросним, духмяним...” Щоб на чужині ці слова були “невгасним сяйвом”, яке б зігрівало, світило і постійно вабило до рідної землі.

Цікавим з точки зору жанрового вираження є поезія “Слово про Полковника”. “Слово” як окремий жанр сформувалось ще в давньоукраїнській літературі і було досить популярним серед писців. Та нас цікавить насамперед “Слово о полку Ігоревім” особливістю композиції якого є поєднання компонентів протилежних жанрів “славів” і “плачів”. Саме цей прийом використовує Б. Кравців, щоб передати тугу за видатним військово-політичним діячем, учасником державницьких змагань України в 1917-1921рр., Головою Проводу ОУН, який загинув від рук агента московського ДПУ, Євгеном Коновальцем. Автор наголошує, що плач Ярославни не зрівняти з палючем болем й тугою “як грань”, що “ріки сліз” не втишать “розпачу і болю” дружини, в образі якої уособлений образ України. Стиснувши весь “незмір горя”, вона встає, щоб сповнити “Полковників завіт!”

Мотивами смутку і ностальгії сповнені поезії про найвеличніші свята Великдень і Коляду, “бо небо тут – не те!.. Не та трава...” і справджується стара істина, що “не співати, ні, Пісень веселих у чужому домі”. І в пам’яті ліричного героя зринають світлі спогади:

Про радісні, захоплені ті дні

Коли зоря виходила над стріхи

І щасним золотом рясив горіхи

Свят-вечір по хатах...

(“З колядою”)

В асоціативному ряді спогадів про Різдво Христове поет дуже вдало передав настрій, святість і колорит західноукраїнського свят-вечора.

Великдень в автора асоціюється з воскресінням України, тому “завтра їх – чужий Великдень тут...” Але ліричний герой вірить, що той “страсний шлях”, який їм судилось пройти уже “кінчається” і вони донесуть свій хрест і врешті на “київській Голготі”:

... Що на полях

Дніпра й Дністра зринає у ясності

Воскресний День!

(“Великдень у Римі”)

Поет вірить, що не даремні ці всі страждання, сльози, біль, що це випробування, які закінчаться воскресінням України. А поки що потрібно йти, долати свій шлях, нести свій хрест. Образ дороги в творчості Б. Кравціва набирає певного філософського звучання. Якщо на початкових етапах поетичної творчості дорога є символом естетичного пошуку, то уже у збірці “Під чужими зорями” дорога – це життя, це той відрізок, який тобі судилося подолати. І де б ти не був, куди б доля тебе не закинула ти все ж таки повернешся додому, бо ж “всі дороги в просторінь незриму Ведуть до Твого серця, не - до Риму!” На мою думку, автор в цьому двовірші перефразував ідіому: “І все повертається на круги своя”, що в нашому аналізі має значення