Варто зауважити, що й діалогічне мовлення між селянами в корчмі теж відбувається у стані штучного пониження свідомості індивіда. Коли мова заходить про гуцула, який нібито звів з розуму майстра, то за допомогою епаналепсисного речення Стефаник змальовує згоду інших селян з мовцем: „Правду каже, ой, бігме, правду” 1, 22.

В продовження висловленої думки ми звертаємося до новели „Святий вечір”, де головна героїня – жебрачка - „напила-ся” і все своє гірке життя виповідує в цьому стані.

Ця новела перенасичена монологами й діалогами. Із 129 рядків новели 102 – це монологи й діалоги і тільки 27 (переважно короткі) – слова автора, серед них найпоширеніший рефрен: „Пила” 1, 68-69, який повторюється 5 разів, а згодом творить ланцюг градації: „Пила... Напилася... Випила решту” 1, 68-69.

Спочатку новела побудована, як конструктивний діалог матері з сином, згодом такий же діалог жінки-жебрачки з селянами, які приносять їй їжу за те, щоб вона виговорила „Отче Наш” за покійних. Та коли жінка залишається на самоті, напивається, то в монолозі виливає свою згорьовану душу грушці, що видніється за вікном. „Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.” Звертаючись до померлого чоловіка: „Видиш, старий, як я собі без тебе пю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує” 1, 68.

Іван Дідух із новели „Ка-мінний хрест”, на прощальному застіллі, після випитої певної дози алкоголю, свій стан характеризує словами: „Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!” 1, 49 Цією тугою перейняте все прощальне слово чоловіка.

Новела побудована ніби за зразками класичного діалогу, який намагається побудувати головний герой, але ніхто не йде йому на контакт, і виходить, що Іванові слова або нікому не потрібні, або настільки болюче правдиві, що й нічого сказати, і тільки автор вводить ясність та підтримує зв’язаність арабескальних фраз Івана Дідуха. Інші персонажі лічені рази втручаються в своєрідний діалог короткою реплікою.

В новелі використовується велика кількість порівнянь, за допомогою яких Стефаник намагався більш зрозуміло, яскраво, художньо і доступно передати не тільки умови важкого життя чи праці селян, але й їхні внутрішні духовні переживання, відчуття і біди, абстракті уявлення й психічні асоціації простих селян, що, безумовно, проектувалися на оточуючий їх зовнішній світ і були своєрідним дзеркалом душі, внутрішнього світу і психологічного стану героїв.

„Посторонки моцувалися, як струнви” [1, 45];

„догори ліз кінь, як по леду” [1, 45];

„... Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі” [1, 45];

„Згори кінь виглядав, як би Іван повісив його на нашильнику за якусь велику провину” [1, 45];

„ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом зі синьої сталі” [1, 45];

„Іван все тримав дишель, як би під пахою” [1, 45];

„все ходив схилений, якби два залізні краки стягали тулуб до ніг” [1, 46];

„зівав він (горб) ярами та печерами під небеса, як страшний велетень” [1, 46];

„залягла тінь Іванова, як великана схиленого в поясі” [1, 47];

Іван „хитав головою, як би молитву говорив” [1, 48];

„не гнітить його тягар води, як гнітив від віків” [1, 48];

„глянув із берега на води, як на утрачене щастя” [1, 48];

„отак Іван дививси на людей, як той камінь на воду” [1, 48];

„потряс сивим волоссям, як гривою, кованою з ниток сталевих” [1, 48];

„то-сте (тимофіхо) в данци ходили, як сновавка – так рівно” [1, 48];

„заскреготав зубами, як жорнами” [1, 49];

„погрозив жінці кулаком, як довбнею” [1, 49];

„підемо світами і розвіємоси на старість, як лист по поли” [1, 50];

„Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть” [1, 51];

„від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-помежи гострих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив” [1, 51];

хрест „такий тєжкий, що горб го на собі не скине, мусит го на собі тримати так, як мене тримав” [1, 51];

„Так баную затим горбом, як дитина за цицков” [1, 51];

„очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить” [1, 52];

кочєв-єм си по соломі, як худобина” [1, 52];

„одна сльоза покотилася по лиці, як перла по скелі” [1, 52];

„аби-м ходив, як дика звірь” [1, 53];

„вона (бесіда) розліталася в найрізніші сторони, як надгнилі дерева в старим лісі” [1, 54];

„Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них; але і в горлі мозилі понаростали” [1, 54];

„Йдуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонит по замерзлій землі” [1, 54];

листя „дрижить подертими берегами, як перед смертю” [1, 54];

„...ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач” [1, 54];

„Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катранє з себе, бо ті вітоличкую, як курву” [1, 55];

Міхайло „вірищав, як стеклий” [1, 55];

„Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук” [1, 55].

Старий Максим із новели „Сини” „втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі” [1, 173]. З горя він теж занурився в свій внутрішній світ, і фактично обірвав контакти з зовнішнім. Основна форма задоволення природного