потім дві фрази діалогу з чоловіком:

„ - Це чия дитина?

Ти знаєш, що не твоя, лиш моя.

Та й цю вигодуємо.

Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама вигодую” [1, 197];

далі гарячкові звертання до нього під час поспіш-ного лаштування в дорогу:

„ – Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки...

- Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять в вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба...” [1, 198];

нарешті шепіт до малого дитяти вже в дорозі:

„ – Гріху, мій гріху! Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій синку” [1, 198].

Якщо в новелі „Гріх” простежувалася драма в свідомості породіллі, то в наступному творі з'ясовується психіка Верижихи, дочка якої опини-лася в такому ж стані, як і Касіяниха.

„Мати” — новела про трагедію покірної потворній сільській моралі свідомості. Внутрішні зрушення старої жінки передаються майже винятково через факти її свідомості. А це:

- думки по дорозі до своєї непутящої дочки:

„Осінь богата, горобці ледво літають, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли” [1, 198], - що ніби констатують на рівні підсвідомості: тільки б жити й жити, а тут таке горе, такий встид на все село, що й жити не хочеться.

- численні звертання до Катерини, тільки на одне з яких та спромоглася відповісти.

„Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запхати у той вогонь, але-м стара та не міцна... Покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль.

- Ой мамо, я не годна рук від себе звести, отам ті дарунки” [1, 199].

- про-мовисте слово до бога, яким заперечується відоме біблійне: „Мені помста належить і я відомщу”,— звучить в устах старої так: „Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я” [1, 199].

Промовиста кінцівка новели:

„У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Ка-терину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здале-ка”, виповідуючи всьому селу його безпросвітні вчинки, які й вили-лися в намову старої і її готовність до власної насильницької смерті: „...Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще підховаю її дитину, то піду за нею, ви, шельми!” [1, 200].

А ось у новелі „Вовчиця” зовсім не подано реплік у відповідь основному і єди-ному голосу героїні, що звернений то до „зниділих і брудних шляхти-чів”, то до „злодія”, то до „покритки з тяжких наймів” [1, 195].

Важливим для автора є тільки слово цієї неординарної особи, матері Терези свого часу, що сама ставала на периферії всіх людських бід: „приймала всіх грішних людей, дезер-тирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж су-сіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей” [1, 195-196].

Робити знов і знов якісь підрахунки в кожному з цих творів немає потреби: панівне місце монологу очевидне.

Психологічний реалізм Стефаника криє в собі могутній потенціал узагальнення, дослідження ширших соціально-психологічних явищ через аналіз однієї, часом навіть не центральної, не найтрагічнішої ситуації, як, наприклад, в новелі „Ангел”:

„Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. „Славайсу” — „Навіки слава”,— лиш тільки бесіди і розмови” [1, 29].

Тому-то залишилося у неї тільки двоє вірних, тобто здатних терпляче вислуховувати не-скінченну мову старої співрозмовників: покійний дід та „ангел”, давно куплена ікона,— обоє, як ми розуміємо, безсловесні, не створені для діалогічного мовлення.

Письменник показує не тільки самотність старої Тимчихи, а й суспільні негаразди, заклопотаність усіх тих, хто не знаходить ні часу, ні сил вести з нею тривалі розмови: люди ніби уникають спілкування, всіляких нагод множити свої біди на нещастя інших, обтяжувати душу собі й комусь. Тому своєрідний катарсис, очищення душі від-бувається тільки серед найближчих свідків.

Зміст відкритого Стефаником явища неможливих діалогів сягає далеко за межі поетичного прийому. У ньому — могутній соціально-психологічний резонанс, велика типізуюча і викривальна сила, що примножується з кожною новелою.

Ситуація в новелі „Осінь” ніби придатніша для того, щоб звести персо-нажів у діалог. Вони і сходяться — в хатній лайці. Але до цього тривалий час слово кожного лунатиме автономно:

Митро — „приго-ворюючи до чобіт”:

„Бігме, кину в піч, шпурну в огонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси – вікинь на гній та й плюнь – та й вже!” [1, 34];

Митриха — з „гадками... над купою дрантя”:

„Порозпадалиси на січку. Колопеньок не посієш, бо треба їсти, полотенца не купиш, бо грейціра нема, - прийде до такого, що мемо голі ходити. Залатай в однім місці, то просічеси в другім. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я їх і не перу як варт, але павутина все павутиенов! Бог знає, як їх латати, з котрого боку братиси до них?” [1, 34].

Митрова мама — звертається до бога, вимолюючи собі смерті:

„Божечку, Божечку, найди мені смерті, най я так