А коли вже минула буря Митрового гніву, від якого всім дісталося, знову подає-ться монолог старої баби до Бога. „Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси на купі... А так пекло у хаті. Боже, Боже, не тримай ні більше на світі, бо видиш, що нема як жити” [1, 36].

Розрізнена мовно-логічна діяльність композиційно обрамлює сварку та створює хоч якусь подобу розмови, бо до хатньої сутички і після неї ніби немає місця для спілкування. Таким чином, відчуження мовців виявляється типовим, основним станом в зображуваному Стефаником середовищі. Для діалогу, а це переважно сварка, майже бійка, вже треба якоїсь виняткової, специфічної колізії, межового збурення внутрішнього стану особистості.

Навіть коли вимальовується пара співрозмовників, то й тут діалог виглядає дуже своєрідним. Іван та Проць з новели „У корчмі” „котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить”. Коли ж Іван „очі вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже”, той у відповідь „помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда” [1, 11].

У новелі „Лист” діалог формується також у досить своєрідних умовах. Один з голосів — арештанта Федора — виразно монологічний: він представлений листом з криміналу, зверненим до своїх рідних. Зітхання матері та обіцянки брата — друга сторона діалогічного мовлення, та свого роду монологічного, або заочно діалогічного, що художньо вписується в заочну монологічну розповідь Федора, і виявляє своє ставлення до читаної розповіді Федора про тюремний побут та до його прохань берегти дітей, засіяти ниву тощо.

Репліки навіть другорядних персонажів, якими у „Воєнних шко-дах” зустрічають приїзд урядовця, не розраховані на сприймання, також не діалогічні, за винятком хіба що слів священика, звернених до попаді, і її відповідей. Усі ж інші просто вголос виказують свої потаємні думки — адже поблизу немає слухачів.

„Діточа пригода” починається діалогом пораненої матері з сином. Здавалося б, нарешті справжня діалогічна ситуація. Але діалог цей включає по єдиній репліці — і матір настигає смерть. Далі хлопчик промовляє до своєї маленької сестрички, але та ще не може бути йому за співрозмовника.

Така незавершеність спілкування має різні, але завжди глибокі соціально-психологічні причини. При цьому провідний голос у ком-позиції новели виявляє тенденцію до відносно незалежного звучання, хоч би й склалася звична діалогічна ситуація.

Психологічний аналіз свідомості героїв векторно націлений на відкриття суспільно намагніченої думки, і монологічні структури в новелах Стефаника всіляко взаємодіють з іншими компонентами творів саме задля увиразнення соціальних ідей.

Прикметно, що в уста героїв-селян вкладається не тільки виповідання власних болів, тобто монолог-сповідь, а й діалогізований монолог, який включає — в аналітичному порядку — розмови з іншими людьми, фрагменти внутрішньої мови тощо.

Так, новела „Підпис” од початку до кінця діалогічна і може бути використана як пересторога при від-стоюванні монологічної природи Стефаникової новели. Але діало-гічний компонент у творі неоднорідний. Насправді ж новела тільки обрамлена актуальним діалогом, центральна ж частина твору — діало-ги ретроспективні: оповідача з банківським службовцем, а потім — з ручителем Ляпчінцьким. Їх переповідає, аналізує, інтонує і тлумачить разом з цілою історією про позичковий вексель старий селянин Яків Яримів. У такий спосіб діалоги входять до роз-повіді з одних уст, отже, до монологу, а в кінцевому підсумку — до свідомості персонажа.

Складніша форма монологу, якою є в Стефаника форма діалогізованого монологу, має своє змістове підґрунтя в естетиці письменника, в його психологічній концепції. Бачачи свого героя пригніченим со-ціально й духовно, Стефаник, одначе, спирається на його життєвий досвід. Так, у новелі „Май” монолог вбирає внутрішньомовні компо-ненти наймита Данила у формі невласне прямої мови, та пана - у формі прямої мови: діалог першого з другим, опис поведінки героя перед паном, навіть сон. Усе це виростає з соціального досвіду наймита, достатнього, на думку письменника, для того, щоб уявити, відтворити, навіть передбачити взаємини пана і мужика: „Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план... Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу...

Перше слово пана буде:

Ти, відай, злодій?

Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

То-с, певне, пияк?

Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.

Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

А най мене Бог боронить! Я половину віку свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

А нащо ж ти стільки дітей натерибив?

То Бог, пане, дає діти.

То піп тебе такого навчив?

Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.

То ти радикал і не даєш попові з себе шкіру здирати?

Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а