На перший погляд цілком конструктивний діалог між паном і Данилом. Та це тільки на перший погляд, оскільки діалог цей умовний, уявний і існує він в Даниловій уяві, як репетиція зустрічі з паном. У ньому слова пана і селянинові слова належать одній особі: Данилу, а якщо одній особі – отже це монолог, тільки з одним але. Але цей монолог містить діалогічні врізки й тому доцільніше й правильніше називати його діалогізованим монологом.

Стан свідомості пауперизованих селян, відкритий Стефаником і схарактеризований через монологічні форми, типовий і для героїв, що мають значну вагу і широкі висловлювання у творі, і для персо-нажів другого плану. Різні градації соціально-психологічної близь-кості між персонажами постійно цікавлять автора. То в одному, то в іншому випадку підкреслюються подібні реакції на монолог. „Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і що-години, і вони привикли” Новела „Новина”. [1, 39]. На прощальному обіді в Івана Дідуха Новела „Камінний хрест”. „всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав”.

Авторську констатацію цієї зовнішньої „глухоти” ніяк не можна вважати за вираження черствості людей. Навпаки, особливо не дослу-хатися один до одного їх змушує тотожний соціально-психологічний досвід.

Новела „З міста йдучи” викликала свого часу закиди автору щодо її художності: мовляв, дуже скупо виписані образи героїв, ніякого ма-лярського хисту не видно у творі. Сам характер зауважень дуже добре підкреслює специфічний інтерес автора до внутрішніх якостей персо-нажів.

Три рівноправних голоси, три досвіди, три суб'єкти свідомості, три безликості сільського загалу і ніяк не три особистості. Саме тому їхні імена і їхні характери не змальовані і не потребують такого змалювання. Це маса, в яку можна підставити того чи іншого. І в такому випадку тільки портрет дозволяв би їх виокремити і знівелювати підміну. Автор стає осторонь, щоб з'ясувати співвідношення між цими подорожніми, яке з'ясується внаслідок докладних висловлювань кожного з них.

Це зовсім інша, відмінна від „Камінного хреста”, стадія: внутріш-ня соціально-психологічна близькість між персонажами тут тільки з'ясовується. Тому слова кожного з подорожніх частково мають адре-сати, тому в цій новелі відчувається певна діалогічна належність між ними. Але при всьому цьому в новелі „З міста йдучи”, безсумнівно, домінує тенденція монологічного вислову: значна частина діалогічних реплік ретроспективного походження і подається через свідомість яко-гось одного персонажа — то „Першого”, то „Другого”, то „Третього”... Зрештою, стає байдуже і до того, хто яку частину розповіді викладає, бо внаслідок поданої розмови формується чітке уявлення про принци-пову психічну близькість усіх трьох героїв.

Оскільки ж це історія про багатого селянина, постаті, яка особ-ливо не цікавила Стефаника, не міг він аналізувати її і в рафінова-ному монолозі. Провівши історію через свідомість трьох героїв, Сте-фаник досяг бажаного наслідку, що цілком відповідав його творчим принципам. Уникнуто діалогу, що був би явно спрощеним вирішен-ням теми; на монологічних (а не діалогічних) засадах сформувався полілог трьох селян.

Без-сумнівно, основний наслідок, який цікавив письменника, не в тому, щоб зімкнути, звести, драматично зчепити ці три голоси, а в іншому — простежити єдність оцінок, властиву селянській психології.

Три постаті — це ще один штрих новелістич-ного лаконізму: три носії свідомості одного типу — необхідна і до-статня кількість персонажів для проведення ідеї про одностайність селянської думки, про єдність народного світовідчуття. При всій авто-номності, сюжетній відокремленості кожного із співрозмовників, автора цікавить вища, надсюжетна світоглядна єдність. І він досягає необхідного враження.

Отже, основні новаторські здобутки художньої творчості В. С. Стефаника пов’язані з розвитком форм прямої мови, а саме – монологізованого діалогу і монологу, при цому, принциповим новаторством позначена саме перша структура.

Стефаник часто подає свого героя у стані відчаю, розпуки, горя, тобто в такому стані, коли внутрішнє наболіле виливається назовні в емоційно насиченому вигляді-слові у формі монологу чи монологізованого діалогу, що більше скидається до внутрішнього монологу. Основний герой у момент зображення перебуває у стані душевного зрушення, звіту перед самим собою, сповіданні до Бога. В таких випадках, зазвичай, відсутній співрозмовник, а часто й слухач. Художні персонажі говорять за формулою:

аби всі чули і ніхто не слухав, до всіх і ні до кого

і таке порушення внутрішньої рівноваги у свідомості людини відбувається внаслідок зіткнення героя з суспільними умовами, тому що постійне обертання в думці якогось головного й болючого для неї питання доходить до тієї стадії, коли думка виливається в слові.

Складнішою формою монологу є внутрішній монологізований діалог, який яскраво простежується в новелі „Май” на прикладі селянина Данила, який іде найматися до пана на службу.

Чистий діалог в В. Стефаника відбувається, переважно, в ситуації сварки, бійки...

Ще однією особливістю стефаниківської прямої мови є незавершеність мовлення, і трактувати її слід не як клінічну патологію, а як особливість певної соціальної верстви чи її представника з певним життєвим досвідом, що й зумовив таку особливість.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Стефаник В. Камінний хрест. Харків: Фоліо, - 2006. – 254 С.

2. Лесин В. Василь Стефаник – майстер новели. К., 1970, с. 174

3. Літературознавчий словник довідник. К.: Академія, - 2006. – 751 С.