В.Фащенко вважає, що українська новелістика - “це тріумф школи М.Коцюбинського і В.Стефаника, яка ствердила себе на високих ідейно-художніх позиціях у всесвітній літературі” [58;4]. Історія української новелістики на сучасному етапі розвитку літературознавчої думки представлена досить поверхнево, зокрема в рецензіях, в оглядових статтях, в монографіях про творчість окремих письменників. ”Новела, оповідання, етюд аналізуються, як правило, в таких оглядах поверхово-тематично, з принагідними узагальненнями щодо “лаконізму”, “сюжетності” й “романтизму”, за якими криється якщо не звичайна порожнеча, то досить суперечні уявлення дослідників, оскільки в частині нашої термінології немає ще сталості й логічної однозначності[58;4].

Дослідження в галузі теорії новели починаються в Україні із праць І.Франка.

Особливості поетики новели загалом, української-зокрема, автор відзначав у багатьох статтях і рецензіях, але насамперед у великій, ґрунтовній праці “З останніх десятиліть XIX” (1901). Франко виховує ідею сконцентрованості матеріалу і компактності композиції як головних ознак новелістичного жанру, в якому сюжет будується навколо одного моменту життя-не мізерного, а такого, що зосереджував би в собі ознаки і прикмети доби: “цілий світ у краплі води” [57;107].

В новелі дослідник вбачав у першу чергу ідеальне виявлення закону підпорядкування частин твору художньому цілому. Автор вважав майстром новелістичного жанру в Україні В.Стефаника, оскільки той “ніде не скаже зайвого слова”, тобто викладає думки коротко лаконічно. Вміння малювати кількома влучними рисами явища, людей, характери, ситуації”, своєчасне висування деталей вважалося І.Франком неодмінною ознакою новелістичного мислення” (57;107). Пріоритет дослідження Івана Франка, на думку В.Фащенка, полягає в тому, що він “перший помітив рух новелістики від розлогої описовості до стислої оповідності, від епічності, до об’єктивної ліричності, від простіших до складніших принципів психологічного аналізу, від фабульно ”заокруглених творів до настроєвих новел, від інтриги до сюжетодослідження”[57;5-6].

Даючи глибокий і ґрунтовний аналіз творчості українських новелістів, Іван Франко окреслював їхні індивідуальні стилі, вказував на різноманітність світосприйняття. “Його спостереження, думки про артистичну ясність, гармонійну прозорість стилю М. Коцюбинського, про трагічний тон драматичну будову новел Василя Стефаника, документальний гумор і сатиричність творів Л. Мартовича стали “відправними для дослідників літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття”[56;6].

Майстром психологічної новели став Василь Стефаник. Більшість науковців схиляються до думки, що саме Стефаник вивів жанр новели на рівень світової літератури. У новелі обов’язково мусить бути несподівана кінцівка, глибокий психологізм, лаконічність. Велику роль у новелі відіграють художні деталі. Прикладом класичної української новели є “Новина”. Цей твір розпочинається з розв’язки, зміст якої шокує читачів: “У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Хотів утопити й старшу, але випросилася”. Автор намагається прискіпливо розглянути мотиви, які спонукали батька до злочину. Стефаник робить спроби зазирнути у психіку свого героя переглянути все його життя, показати погляди. Композиція новели нетипова: спочатку де розв’язка, потім зав’язка (усвідомлення Грицем, що діти гинуть від голоду), а в самому кінці – кульмінація (сцена злочину). Твір вражає, змушує задуматися, здригнутися. Хоча образ автора в даній новелі відсутній, авторська оцінка явна.

В такому плані написано більшість новел Василя Стефаника: “Камінний хрест”, “Катруся”, “Сини”, “Марія”... Автор піднімає болючі питання, ставить їх гостро, разом з тим зберігаючи стислість викладу, лаконічність. Творчий доробок Стефаника – новеліста став предметом дослідження багатьох літераторів.

Цікавою є також новелістика Михайла Коцюбинського. Особливої уваги заслуговує новела “Intermezzo”. Сюжет твору досить складний. Слово “Intermezzo” означає “перепочинок”, “пауза”. У музиці це інструментальна п’єса довільної будови або окремий оркестрований епізод в опері. Таким чином, назва твору дуже влучна, під нею ми розуміємо перерву в творчості, насолоду музикою природи. За жанром “Intermezzo” тяжіє до новели, оскільки має всі характерні особливості: несподівана кінцівка (в даному творі майже приреченого ліричного героя повертає до життя природа), глибокий психологізм, лаконізм. Новела “Intermezzo” особлива. Велику роль в ній відіграє колористика. За допомогою вдало підібраних барв автор передає дивовижну красу природи: “Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками звуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі – киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти... Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо”. Коцюбинському вдалося передати постійну змінність краєвиду, його динамічність. Також письменник передає найтонші, майже миттєві порухи психіки героя, його враження, переживання, перепади настрою. Все це притаманне течії імпресіонізму. У новелі багато прекрасних образів – символів: образ “білих мішків” – образ повішених; “залізна рука міста” – потяг, шумне, неспокійне місто; три вівчарки: самозакохана Пава – дворянство, Трепов – жандармерія, “дурний Оверко” – принижене і втомлене селянство; образ ночі – символ краси; жайворонок – натхнення.

Кульмінацією новели є зустріч митця з селянином. Здається, від цього обірваного, розчарованого, нещасного чоловіка письменник повинен би тікати. Адже йому знову несуть несуть страждання, страшну розповідь, яку, до речі, передано не повністю, а болючими імпульсами, які сприймає митець до глибини серця: “П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка”, “Раз на тиждень людину б’ють в лице”, “Найближча людина готова продати”, “Між людьми, як між вовками”. Однак така страхітлива інформація вже не лякає письменника. Він видужав,