Норми та принципи концептологіїї на сучасному етапі розвитку мови репрезентовані у різних гуманітарних сферах, де спостерігаємо зіткнення різних наукових підходів і методів дослідження. (Порівняймо позиції психолінгвістики, лінгвокультурології, лінгвістичної філософії тощо). Незважаючи на різноманітність підходів, проблемні питання концепту остаточно ще не розв’язані. Чим більше виникає наукових теорій, тим важче знайти оптимальний варіант розкриття сутності поняття. Проаналізувавши різні підходи українських та зарубіжних лінгвістів до окресленої проблеми, спробуємо показати своє розуміння концепту і визначити його головні ознаки, проектуючи увагу на художній дискурс кінця XX – поч. XXI століття.

1.1 Концепт : проблеми становлення, диференціації, структури

Термін “концепт” увійшов до активного вжитку у середині 80-х років, і для більшості дослідників загальним було твердження , що “концепт – це ментальна структура, яка репрезентує знання суб’єкта про певний фрагмент дійсності ; основна форма здійснення поняттєвого мислення” [38, 57] .

Проблемою вивчення концептів займалися різні учені, зокрема С. Аскольд-Алєксєєв . Ще в першій половині XX століття, він запропонував вивчати це поняття з погляду психології. Під концептом автор розумів “певні думки, які замінюють нам у процесі мислення невизначену кількість предметів одного і того ж роду… Концепти – це бруньки складних суцвіть мисленнєвих точностей . В звичайній думці ми обмежуємось викиданням цих бруньок, що з погляду психології є безформними і однаково містять у собі складну структуру можливостей” [цит. за: 43,58].

Ідея концепту виявилась особливо вагомою в руслі такого напряму, як лінгвокультурологія, бурхливий розвиток якого припадає на 90-ті роки XX століття. Вивчення національних особливостей слів, особливо в галузі семантики, вимагало певної мовної одиниці, яка, співвідносячи ознаки поняття і лексичного значення, виявляла нові особливості певного предмета. В цей же час актуальним став історико–філософський підхід до розкриття поняття “концепт”, відображений у праці Д.С. Лихачова. Вчений розумів концепт “як зерно першодумки, семантичний зародок слова”, що виникає як “відгук на попередній досвід людини”. Концепт не лише заміняє собою значення слова, він “розширює його, залишаючи можливості для домислу, емоційної аури слова… Концепт тим багатший, чим багатший є досвід людини” [27, 5].

У працях Ю.С.Степанова відображений історичний аспект дослідження концептів: “якщо концепт складається із пластів різного часового виникнення, то потрібно відображати його еволюцію у вигляді певної послідовності чи ієрархії, структурними рівнями якої будуть стадії концепту чи концепт в різні епохи” [47, 61]. Між цими рівнями визначаються відношення форми і змісту, завдяки яким старі елементи стають зв’язною ланкою з наступними рівнями.

Дослідник виділив такі методики опису концепту:

1) “буквальний смисл”, або “внутрішня форма”;

2) “пасивний”, “історичний” пласт концепту;

3) найновіший, актуальний і активний пласт концепту [47; 43].

У своїй праці “Константы: словарь русской культуры” Ю.С. Степанов наголошує, що концепти можуть “витати” над словами і речами, виражаючись як у тих, так і в інших, а ще передбачає кваліфікацію концептів і з погляду мовного, і з погляду їх предметної реалізації . Зрештою, всебічний підхід (філософський, культурологічний , психологічний, лінгвістичний) до аналізу концепту дав змогу авторові розкрити природу концепту “як основного осередку культури в ментальному світі людини” [47, 42].

Академіком Д.С. Лихачовим запропонований термін «концептосфера». Автор визначає “концепт як одиницю концептосфери народу, а концептосферу – як сукупність концептів нації, яка містить всі потенції концептів – носіїв мови” [31; 5]. Важливу роль у створенні і збагаченні концептосфери національної мови відіграють поети, прозаїки, носії фольклору, тому більшість досліджень концептів ґрунтуються на матеріалах прози XIX-XX століть, а також – творів сучасної літератури (як української, так і світової).

Російський лінгвіст М.С.Шишиков у праці “Изучение концептов: от парадигматики к синтагматике” говорить про своєрідний концептуальний “лексикон” і про те, яким чином концепти взаємодіють і утворюють систему.

Концептуальна система – “система взаємозв’язаної інформації, яка відображає пізнавальний досвід індивіда на різних рівнях (включаючи довербальний і невербальний) і в різних аспектах пізнання, осмислення світу” [54,68]. Важливою є послідовність структури такої системи: від конкретних до абстрактних концептів сприйняття світу. Тому дослідник пропонує використовувати терміни “мікроконцепт” і “макроконцепт”. Щоб уникнути проблем при дослідженні міжконцептуальних відношень, М.С. Шишиков висловлює думку про необхідність вивчення концепту на основі синтагматичних моделей чи моделей функціонування концептуальної системи. Тому використання поняття предикативності дає можливість з’ясувати функції концептів, їх взаємозв’язок, оскільки “концептуальне мислення людини зосереджено навколо предикатів” [47, 70].

Таким чином, розвиток методик концептології охопив не лише парадигматичний рівень (створивши концептуальний “лексикон”), але й синтагматичний.

В українській лінгвістиці проблемами вивчення концептів займалися В.В.Жайворонок, В.І.Кононенко , О.Б.Кузьміна , Л.А.Лисиченко , Л.І.Ніколаєнко ,В.М. Русанівський , В.Ф.Старко та інші. Великий внесок у розробку окресленої проблеми вніс О.О.Потебня. Зупинимось детальніше на міркуваннях деяких вчених.

Так, В.М. Русанівський вважав, що доцільно аналізувати концепти на основі внутрішньої форми слова, яка “номінує концепт”; “внутрішня форма є важливою не лише у творенні слова, а й у забезпеченні взаємозалежності між формою і змістом, у висвітленні механізму вираження думки у слові, у з’ясуванні головної властивості слова – здатності позначати виділювані думкою предмети і їх властивості”[21; 112].

Ж. Краснобаєва–Чорна, виділивши сім аспектів інтерпретації концепту (логіко–філософський (Дж. Кемені, Ч. Пірс, Г. Фреге), власне філософський (Дж. Дельоз, Ф. Гаватарі), лінгвістичний (В. Гак, В. Звегінцев, О. Тараненко), лінгвокультурологічний (А. Вежбицька, Д. Гудков, І. Захарченко, В. Іващенко, В. Маслова), когнітивний (О. Кубрякова, З. Попова, В. Демянков), психолінгвістичний (О. Залевська, В. Старко, І. Штерн, А. Лисиченко) та літературно–культурологічний (Л. Грузберг, Л. Іванова, О. Кагановська) [26,67]), дослідила питання структури термінополя концепт у різних векторах його інтерпретації.

Під термінополем дослідниця розуміє