Представники логіко–філософського вектора ототожнюють терміни “поняття” і “концепт”, зокрема концепт визначається через поняття (Р. Карнап, М. Кондаков). Оскільки поняття – одна з основних форм мислення, то, відповідно, важливою є її роль у процесі творення думки .

Класики постмодернізму Ж. Дельоз та Ф. Гаватарі – представники власне філософського аспекту – акцентують увагу на відношенні термінів “концепт” і “пропозиція”. На їхню думку, концепти “вимірюються філософською граматикою, що замінює їх пропозиціями, вилученими з фраз, де вони фігурують. Концепт — це не пропозиція і пропозиція ніколи не буває інтенсіоналом (те, що виражає собою фраза)” [цит. за: 26, 69].

Представники лінгвістичної теорії (Г. Колшанський, Р. Карнап) співвідносять терміни “лексичне значення” - “поняття” - “концепт”, проте група інших дослідників (В. Чесноков, Л. Резников) вважають за необхідність їх розмежовувати.

Український лінгвіст О. Тараненко акцентує увагу на тому, що “лексичне значення як мовна категорія і поняття як одиниця мислення не можуть взаємоототожнюватись у жодному класі слів, навіть у термінах” [51, 285].

У лінгвістиці концепт і поняття нерідко виступають як рівнозначні синоніми, оскільки концепт є калькою з латинської мови та означає “поняття”.

У “Лінгвістичному енциклопедичному словнику” термін “поняття” має два значення:

1) думка, що відображає в узагальненій формі предмети і явища дійсності за допомогою фіксації їхніх властивостей та відношень;

2) те ж саме, що граматична або семантична категорія; у цьому значенні все частіше вживається термін “концепт” [30, 383-384].

За П. Чесноковим, поняття і концепт – цілком різні і самостійні терміни. Під поняттям вчений розуміє “непредикативну одиницю мислення, що відображає істотні ознаки предметів дійсності, яка виділяє предмети як самостійні об’єкти, що перебувають в особливому відношенні між собою”, під концептом — одиницю мислення, яка виступає цілісним, нерозчленованим відображенням факту дійсності – найменшим відрізком мисленнєвого процесу” [цит. за: 53, 81].

О. Залевська проводить чітку межу між концептами як набутками індивіда і значеннями та поняттями – конструкціями, які “редуковані на логіко-раціональній основі продуктами наукового опису концептів” [17, 37].

В.Жайворонок пропонує диференціювати концепт і поняття, мотивуючи це тим, що “поняття зазвичай втілюються в найближчому значенні слова, а концепт – це і зміст поняття, і смисл або комплекс смислів” [16, 25].

Основною проблемою когнітивного аспекту є диференціація термінів “концепт” - “гештальт” - “фрейм”. Фрейм тлумачиться “як багатокомпонентний концепт, що репрезентує собою своєрідний інформаційний пакет і акцентує підхід до вивчення інформації, що зберігається у пам’яті, структурує інформацію, конкретизує її”. Гештальт розглядається “як концептуальна структура, підкреслює цілісність образу, що зберігається, його нетотожність сумі ознак”, а концепт - “це значуща інформація, яка зберігається в індивідуальній або колективній свідомості і наділена певною цілісністю; це інформація, яка переживається” [26, 76].

Як бачимо, наявність різноманітних теорій, що розкривають розуміння сутності концепту представляють його цілісний опис, пов’язані з проблемою розмежування цієї одиниці з такими елементами, як поняття, сигніфікат і лексичне значення.

Найбільш переконливим, на нашу думку, є таке розуміння терміна: концепт –це мислеобраз, згусток культури у свідомості людини, те, у вигляді чого культура входить до ментального світу мовця, впливаючи на них; це естетично значуще явище, яке є засобом і результатом індивідуально–авторського художнього освоєння дійсності.

1.2. Концепт як складова концептуальної і мовної картин світу

Ще у XVIII столітті професор Харківського університету І. Ризький у книзі “Введение в круг словесности” звернув увагу на “своєрідність мов і бачення ними світу” [29,38].

Пізніше В.фон Гумбольдт писав: “Позначення окремих внутрішніх і зовнішніх предметів справляє глибший вплив на чуттєве сприйняття, фантазію, почуття і через взаємодію цих явищ – на характер взагалі… У цій царині особливо чітко проступає національна своєрідність. Це пояснюється тим, що людина, пізнаючи природу, наближається до неї і довільно виробляє свої внутрішні сприйняття у відповідності з тим, у які відношення один з одним вступають її духовні сили. І це відображається в мові, оскільки вона для слів утворює поняття” [13, 302].

Наведені міркування виступили основою розробки проблеми “картина світу”, яка в останні десятиліття посилилась увага до поняття картина світу, яке по-різному тлумачиться в науці, і крізь призму якої розглядається світ. Виникають терміни філософська, художня, релігійна, фізична картини світу, однак кожна з них є частковою, бо пов’язана з обмеженнями, що містяться в назві.

Найуніверсальнішими поняттями, безперечно, є концептуальна картина світу, пов’язана з “усім континуумом знань про світ”, і мовна картина світу “як засіб експлікації цих знань” [29, 39]. Існують суперечки з приводу того, чи співвідносити концептуальну і мовну картини світу, чи їх розмежовувати.

Як зазначає Л.А. Лисиченко, саме в мовній картині світу “виявляється своєрідність членування концептуальної картини світу у різних народів. Концептуальна картина світу є підґрунтям мовної картини, однак концептуальна картина є універсальнішою і спільна для народів з однаковим рівнем знань про світ, у той час як мова відображає досвід кожного народу і виявляє не тільки спільні знання, а й своєрідність бачення світу, тобто особливість мовної картини світу полягає в тому, що вона дає цілісні, однак загальні уявлення про світ. Центральною є людина, яка пізнає незалежний від неї світ і створює засоби фіксації та передачі знань про нього іншим людям і для власного пізнання” [29,40].

Отже, концептуальна картина світу – це не лише система понять про сукупність реалій довкілля, але й система значень, що втілюється в