Мовна картина світу – мозаїкоподібна польова система взаємопов’язаних мовних одиниць, що через складну систему фонетичних явищ, лексико–семантичних і граматичних значень, а також стилістичних характеристик відбиває відносно об’єктивний стан речей довкілля і внутрішнього світу людини [16, 26].

Іноді висловлюється думка, що мовна і концептуальна картини світу не змінюються, зберігаючи елементи “архаїчної картини світу”, що допомагає визначити час творення певного слова. Звичайно, можна навести багато прикладів збереження “архаїчної картини світу”, однак це не означає, що мовна картина світу незмінна. Поряд зі старими елементами маємо багато слів, які відбивають сучасне уявлення про світ. За останні три тисячоліття у зв’язку з розвитком суспільства відбулися значні зміни в концептуальній картині світу, насамперед у її літературному вираженні.

Культурно–історичні і суспільно-політичні умови мають великий вплив на концептуальну картину світу. Так, в українській мові XIX - початку XX століття для відтворення тогочасної картини світу домінантно офіційним представником влади використовувалась російська і польська мови. Українська - сприймалася як другорядна, така, що могла відтворювати лише архаїчну картину світу, яку формували неосвічені, неписьменні селяни. З приводу цього точилися дискусії яким шляхом розвитку повинна формуватись українська літературна мова в кінці XIX століття, які засоби необхідно використовувати для активного розвитку народу; поставало питання, чи “залишатися у групі архаїчній, чи входити у сучасний світ у всеозброєнні мови, здатної виражати новочасні концептуальні картини світу і містити відповідну мовну картину світу “[27, 17].

Спроба розглянути українську мовну картину світу від сьогодення до архаїчного її стану спостерігається й тепер, коли крізь сучасний світогляд дешифрується архаїчний. Відповідно, в іншому ракурсі потрібно представляються концепти.

Відомо, що концепти, “реалізуючись у вербальних образах і символах, зберігають закладені у підсвідомості архетипні знання, нерідко архаїчні міфологеми, забезпечують інтерпретацію культурних, психолінгвістичних, національно–орієнтованих асоціацій і оцінок й через ці чинники входять у концептосфери і семіосфери. Створюється той шар метаморфізму, який входить у дискурс не лише як його невід’ємний елемент, а й як компонент цого формування, існування тексту” [21, 115].

Відповідно, мікро- і макросистеми концепту, утворюючи структуру художнього дискурсу, дають змогу глибше проникнути у смисл образних і символічних його реалізацій, тому художній текст забезпечує цілісний аналіз концептів і розкриває їх глибинні підвалини.

Крім лінгвокультурної інформативності, концепт наділений лінгвістичними рисами.

Продуктивним у цьому плані є дослідження лексико–семантичних полів і пов’язаних з ними внутрішньопольових і міжпольових відношень.

Оскільки концепт вміщує в собі названі ознаки, варто ,на нашу думку, особливу увагу звертати на те, яким чином ці ознаки можуть стати ключовими ланками концептуальної і мовної картин світу.

Необхідно враховувати те,що зі структурою лексико–семантичного поля пов’язані явища гіперо- та гіпонімії, які також відображають “бачення” світу певною мовою. Внаслідок цього створюється концептуальне поле, яке дає змогу оцінити всі мовні особливості того чи іншого концепту. Сукупність таких концептуальних полів і створює загальну концептуальну картину світу.

Звернемо увагу ще на один аспект характеристики концептів. У синонімії й антонімії яскраво виявляються специфічні властивості мови. Багатство та “різноманітність внутрішньої форми слів–синонімів та слів–антонімів засвідчують своєрідність образного сприймання тих чи інших явищ дійсності певного етносу [5, 65]. Так, в українській мові концепт “сміх” має 86 означень-синонімів [44, 540], більшості з яких притаманна оригінальна внутрішня форма.

Матеріал нашого дослідження підтвердив думку тих учених, які вважають, що для дослідження мовних картин світу ефективним є аналіз національно–специфічних фразем і специфіки мотивації фразеологізмів – “іскрометних скарбів мовної образності” [18, 315], що передають найтонші відтінки душевних порухів народу.

Розгляд названих мовних засобів (синоніми, антоніми, фразеологізми) є доцільними при аналізі будь-якого художнього тексту. Їх враховано і при дослідженні особливостей реалізації концепту “сміх” у сучасному художньому дискурсі, представленого прозовими текстами Ю.Андруховича та С.Процюка.

Розділ ІІ

Особливості мовного вираження концепту “сміх”

у художньому дискурсі

Концептуальне пізнання й відображення навколишнього світу створює ряд мовних символів та ознак, що характеризують людину як суб’єкта мовлення і виявляють ставлення її до дійсності. Таким чином, створюється певна ієрархія понять, у якій чи не головний рівень займає емотивна характеристика дійсності.

Загалом, проблема емоційного є предметом дослідження не лише психології, філософії, етики. Вона вивчається і в мовознавстві, тому що “мова є не тільки засобом вираження, передачі думок, але і засобом вираження емоцій” [35,47]. Фактично, мовознавці “описують не самі почуття, а те, що зафіксувалося у значеннях їх назв та у мовній техніці вираження почуттів і повідомлення про них” [ 35,45 ].

В емотивній гамі мовної картини світу важливу роль відіграє концепт “сміх”. Семантична насиченість та універсальність дозволяє розглядати його “як своєрідний семіотичний фермент, здатний виявляти специфіку психології людини, її поведінки та культури” [10, 89-90].

Феномен сміху в мові, як і в побуті чи різноманітних жанрах мистецтва, неоднозначний. Сприймається смішне по-різному. Відмінності можуть бути індивідуального, соціально-групового чи національного характеру. Національні відмінності зумовлюються як національно-психологічними, так і власне мовними факторами, зокрема текстотвірними, тому в художньому тексті сміху належить особлива роль. За допомогою лексико-тематичної групи з домінантою ”сміх” можна виразити “індивідуальне, особистісне світосприйняття, переживання, настрій” [36, 453]. Висловлюємо припущення , що окреслені лексеми виступатимуть стилетвірним засобом і в аналізованих текстах.

2.1. Феномен “сміхової культури” як виразника ментальності народу

“Сміхова культура”, як ніщо інше, пов’язана з менталітетом: “ні в чому так не виявляється характер людей, як в тому, що вони вважають смішним” [33, 399], і “при відсутності інших засобів характер людини ніколи не можна зрозуміти правильніше,