Ще Арістотель відзначав, що почуття гумору властиве тільки людині, адже сміх, так чи інакше, завжди пов’язаний з її особистою сферою: сміються виключно люди над людьми [3, 297].

Зрозуміти причину сміху не завжди просто, оскільки люди можуть сміятися над вкрай протилежними речами, тобто сміх може викликати і вульгарне, позбавлене смаку, і навпаки – важливі й глибокі речі, що не вписуються як позитивне в аксіологічну шкалу окремих мовців.

О.Потебня так пояснював природу смішного: “…смішне є процес, тобто становить зміну мисленнєвих актів, … смішне є дія невиправданого чекання, певного зіткнення позитивного й негативного. Від повторення смішне перестає бути смішним” [37;, 53 ].

Сміх за своєю природою демократичний. Для нього не прийнятні ієрархічність, поклоніння перед чинами й авторитетами. Він виступає як сила, ворожа всім формам нерівноправ’я, насильства, деспотизму.

Сміх допомагає людині розпізнати усілякі невідповідності, алогізми, суперечливості. “Сміх і здатність людини сміятись є зворотною стороною мислення. Вони формують окрему особистість і цілий колектив” [48, 577_]. Необхідно “вміти “бачити” сміх з усмішкою, прийнятою повагою та співчуттям до людини” [7,174 ].

Саме сміх відкриває мале в речах великих і навпаки – знаходить велике в малому.

Не випадково І. Котляревський, “влучно орудуючи цією потужною зброєю – сміхом – справді таки порозділяв недосяжних богів з самодержавного Олімпу на хабарників, сутяжників та перекупок” [15; 291].

Сміх в деякій мірі вміщає в собі два протилежних начала: перше – здається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативним. Тому психологи іноді через окреслений другий чинник прирівнюють сміх до переляку, подиву. Такі різні вияви духовної діяльності об’єднує те, що ці переживання не підготовлені попередніми подіями. “Людина готується до сприймання чогось значного, суттєвого, а перед нею постає раптом незначне, пусте” [50; 38 ]. Сміх – завжди радісний “переляк”, радісне “розчарування - подив”.

Ще у давні часи люди помітили життєдайну силу сміху. Кілька тисячоліть тому в мистецтві існували сміхові культури, ритуальний сміх, що був спрямований і до засудження недосконалого світу, і до його відродження на новій основі. Навіть у давньоєгипетському папірусі божественному сміхові відводилась роль створення світу .

Сміх відображає характер особистості, особливості світосприйняття. Не випадково сміх як феномен людського життя ставав об’єктом для творення шедеврів світової класики. Починаючи від епохи Античності й аж до XX століття можна сформувати цілу сміхову картину в образах світових майстрів літератури. Так, виділяють таку гаму відтінків сміху: насмішка Езопа, карнавальний регіт Рабле, їдкий сарказм Свіфта, тонка іронія Еразма Роттердамського, вишукана, раціоналістично-строга сатира Мольєра, мудра і зла посмішка Вольтера, пломенистий гумор Беранже, карикатура Дам’є, гнівний гротеск Гойї, колюча романтична іронія Гейне, скептична іронія Франса, веселий гумор Марка Твена, інтелектуальна іронія Б. Шоу, сміх крізь сльози Гоголя, чесний, здоровий і благородний сміх Котляревського, теплий, м’який , народний гумор Остапа Вишні… [29, 393-394 ].

Сміх має національно-неповторну форму, своєрідність якої історично змінна і відображається в стилістичній системі національної мови.

Залежно від жанрової належності та способу реалізації, сміх виконує різні функції:

терапевтичну – вивільнення внутрішньої енергії і зняття напруги;

катартично-терапевтичну – зняття загрози за допомогою психологічних засобів;

функціяю самоствердження – прагнення показати і доказати велич власного інтелекту;

девіативну – відхилення від серйозного обговорення предмета чи явища;

пенетративну – проникнення крізь психологічні бар’єри, установлені свідомістю на шляху до обговорення серйозних проблем [6; 170].

Отже, естетичний потенціал сміху відображає як індивідуальні особливості людей, так і суспільну дійсність, тому досліджувані художні тексти, які виявляють ці ознаки, дають змогу глибше проаналізувати концепт “сміх”, тому спробуємо в досліджуваних художніх текстах звернути увагу на особливості реалізації тексто- й образотвірного потенціалу лексеми “сміх” та інших мовних одиниць.

2.2. Лексико-семантичні та стилістичні засоби реалізації сміху у художньому тексті

Концептуальний зміст сміху як факту світової й української культури позначає галузі психологічного досвіду людини, її етичні та естетичні уявлення. В українському етнокультурному просторі сміх інтегрує одночасно позитивні емоції, душевну рівновагу, символіку світла, сонця, радості, щастя, краси, усього яскравого, неземного, небесного (з іншої боку – іронію, сарказм, зневагу, презирство).

Як чинник концептуальної картини світу, універсальний концепт “сміх” може формуватися на різних рівнях мови, в різних типах контекстів. Опис концепту “сміх” у мовній картині світу кінця XX- XXI століття дає змогу встановити, що він, крім психофізіологічних властивостей, містить уявлення носіїв мови про естетичні, символічні характеристики, тобто на специфіку його інтеграції у художніх текстах впливають як традиція вживання (закріплення смішного до характеру, темпераменту, ситуації), так і деякі світоглядні особливості прози досліджуваного періоду (антропоцентризм, психологізм, експериментальність).

Сміх як реакція організму на комічний контраст несе в собі два заряди. Один – насолоди, радісного почуття, другий – засудження, осуду певного факту. Так, наприклад, через природні явища здійснюється висміювання людських недоліків, лінощів, хитрощів, незграбності.

За визначенням словника сміх – це:

переривчасті характерні звуки, які утворюються короткими видихальними рухами як вияв радості, задоволення, нервового збудження;

сміх вживається у значенні того, що здатне розсмішити, викликати подив [5, 1154 ].

Виходячи із сказаного вище, до концепту “сміх” варто підходити неоднозначно. З одного бокудомінантна лексема окресленого концептуального поля передає фізіологічну властивість людини виражати свої почуття, емоції (зазвичай позитивні); з іншого, сміх – предмет, ознака, поняття, явище, здатні виконати цю властивість.

Можна визначити і третій підхід – сміх як символ: символ боротьби зі злом, несправедливістю, символ ментальності народу. Яскравим прикладом цього є “Енеїда” І. Котляревського, де сміх – потужна зброя проти самодержавства.

Домінантою,