У художньому тексті можна виділити такі рівні: лексичний, композиційно-смисловий та синтаксичний, на синтаксичному рівні важливими компонентами організації тексту є стилістичні фігури. Стилістичні фігури як особливі синтаксичні конструкції служать для логічного виділення і впорядкування тексту, для увиразнення і підсилення його фонетичних і лексичних, словотвірних і граматичних засобів, але найбільш потужною функцією стилістичних фігур у художньому тексті є текстотвірна, асоціативно-образна, експресивна.

Саме тому стилістичні фігури є одними з основних складових конструювання художнього тексту.

2.2. Стилістичні фігури та ідіостиль В.Підмогильного.

Стиль письменника залежить передусім від ідіолекту (від грецьких слів — свій та розмова, говір, наріччя), тобто від сукупності індивідуальних рис мови певної людини, котра зумовлена національністю, місцем її проживання, віком, фахом, соціальним станом тощо. Авторська своєрідність у використанні мовних засобів створює індивідуальний стиль (ідіостиль) письменника.

Взагалі під стилем (з латинської — грифель для писання) розуміють
сокупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму,
індивідуальну манеру письменника. Стиль, отже, розуміють як синонім
мистецького напряму чи течії. Але найчастіше цим терміном окреслюють
авторську, індивідуальну манеру письма, або ідіостиль. Стиль письменника —
це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від
творів інших митців. Сукупність зображально-виражальних засобів
письменника тоді дає ефект, коли закономірно поєднюється в художньо
мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця. До стилевих чинників
зараховують: світогляд і світовідчуття (образне мислення) письменника,
тематику і проблематику, яка його займає, закони і норми обраного ним жанру.
Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору (від композиції
до мовних виразових форм), досліджуючи стиль певного письменника,
виділяють стильову домінанту. Маючи стильове «обличчя», письменник з

кожним твором видозмінює його, оскільки змінюється тематика і проблематика (іноді — ідеологія), які теж є стилетворчими факторами.

Індивідуальний стиль В.Підмогильного відзначається зверненням письменника до тем краси, моралі, мистецтва, людини і громади, людини і революції. Характери героїв розкриваються поступово, через художнє дослідження поведінки, дій, вчинків. Деталі, описи, герої нерідко контрасні (духовність і внутрішня пустка , дійсність і мрії тощо).

Письменник зображує вир життя, конфлікти (як зовнішний, так і внутрішні). Він любить залучати і читача до співпраці при допомозі несподіваного закінчення творів (наприклад повість «Остап Шаптала»). Мова творів щира, багата, енергійна. Утворах В.Підмогильного з'являється тип зайвої людини, яка своїми руками створила революцію, але зараз нікому не потрібна; новий тип героя, схильного до рефлексії, самоспоглядання, зосередження на власній особі. Вони у свій власній спосіб прагнуть почуття, але це їм не вдається. Герої прозаїка (Остап, Льова Роттер та ін.) мучаться від «самотності й нерозуміння».

Валер'ян Підмогильний — один із тих, хто намагався дослідити найтонші духовні переживання. Його творча пристрасть — утвердження високої духовності у людині. І тут слово «високої» — не постійний епітет для «годиться». Так, саме високої, а ще точніше — найвищої, кришталевої, доведеної до абсолюту, безкомпромісної у своїй чесності, у людській гідності.

Твори Валер'яна Підмогильного «Остап Шаптала» (1922), «Невеличка драма» (1930), «Повість без назви» (писалася 1933р., опублікована 1988р.) належить до нового для української літератури типу інтелектуального роману, будучи одночасно психологічними романами.

В уяві головного героя «Невеличкої драми» , Остапа Шаптали, лишається світлий образ покійної сестри з одухотвореним лицем, красивими очима, повитої живими квітами. Разом з цим образом, у ньому сформувалось і заповнило всю його істоту почуття духовного обов'язку перед людьми, потреба віддати комусь своє життя так само, як сестра віддала своє життя заради брата. Рефлексії героя на цю тему посідають значну частину творів, а це вже саме по собі оцінювалось у критиці як явище негативне: герой мав бути діючим, а не рефлектуючим — таке було протиставлення дій і рефлексій. До того ж, герой сприймався як буквальний приклад для наслідування. Поряд з головним героєм були персонажі невисокої духовності, а то й зовсім бездуховні.

Остап Шаптала внутрішньо екзальтована людина, надзвичайно чутлива, але саме такий герой потрібен був автором, щоб дати відчутти читачеві найвищий рівень духовності.

У повісті «Невеличка драма» він захищає любов як загальнолюдську цінність, як джерело натхнення. Сюжет, на перший погляд, банальний, в центрі його — маленька людина міста, Марта, працівник канцелярії Махортресту. Історію її кохання автор так і назвав : «Невеличка драма», взявши до неї епіграфи, один — з дуже «сентиметального романсу», другий — з «дуже гарного роману», тим самим з одного боку оцінюючи серйозність твору, а з іншого — доброзичливо іронізуючи над деякою його сентиметальністю... на сторінках, присвячених коханю, письменник творить справжню «пісню пісней». Для Марти кохання — це така казка, мрія, якої, хвилюючись, вона чекала. Для молодого професора Славенка таке кохання — повне приголомшення, він не знав, що можуть бути такі щасливі дні і тижні. Він, прагматик і раціоналіст, вважає, що кохання принесе в собі руйнівну силу, порушить звичний ритм життя, заняття наукою і позбавить комфорту, який може принести одруження з професорською донькою.

Носієм духовності у цьому творі є передусім Марта — дівчина з неусвідомленим, але стійким потягом до краси, до високості, до мрії. На рівні вищої духовності ще один персонаж — колишній фельдшер, а тепер продавець м'яса Льова. Зовні незграбний, він — людина високого інтелекту, духовно піднесена, ніжна, добра, здатна до будь-якої самопожертви...

Справжня полеміка на духовному рівні розгортається між двома персонажами в «Повісті