без назви». Головний герой — Городовський, носій принципів романтичних, які підносять людину. Пащенко зневажає людину, зневажає життя — він вживає гашиш і, знаючи, коли вмре, підготував собі вже могилу. Городовський шукає на вулицях міста і в установах жінку, яку лише один раз бачив на вулиці. Для нього вона єдина. Для Пащенка будь-яка жінка — це лише об'єкт, який допомагає пізнати себе як тварину. Городовський говорить йому : «ви безсилий злобитель, безсилий невдаха. Ви не виродок, а викидень життя. Ви потвора. Якраз ви бундючна тварина. Але свою несамовиту гордість ви прикриваєте брехливим викриттям гордості інших. Це підло. Так. Людині є чим гордитися... Ви намагаєтесь забруднити все велике в людині — її розум, натхненням, її пориви і любов».
Письменник і сам почувався все більше у щоденній суперечності своїх психіки й інтелекту: перша вбирала навколишню дійсність з її неймовірними, буденними суперечностями, а другий сягав одвічних висот пізнання індивіда у все космічному русі природи. Протягом творчого шляху він намагався поєднати те й інше в своїх персонажах.В останньому творі, здається, дійшов бажаного синтезу. В крайнім разі, устами Городовського він проголосив кредо митця:»Показати людей і ідеї нашого часу в їхніх сутичках і перетворенні».
Як з'ясувалося, у прозі Валер'ян Підмогильного особливе місце займають різноманітні повтори, які відіграють важливу роль у композиції художнього тексту.
Валер'ян Підмогильний використовує різні види повторів як важливого стилістичного засобу, який сприяє увиразненню мови, посилює її експресію та виражально-зображальні можливості.
Розглянемо, які ж саме види повторів найбільш характерні для творчості письменника. Так, посилюють стилістичну виразність, експресивність художнього тексту повторення риторичних звертань, які часто використовує автор: «Га, Остапе? Може поїдемо оце? Мати просить... Га, Остапе? Може подамося?...» [33, 261], «Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!» [33, 230], «Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи, що ти не помреш! [33, 262].
Часто автор вдається й до інших повторів: «Убогий домик і вбогі пожильці його були дівчині доброю школою самостійного життя» [33, 17], «Так, так, бабусю, - відповідав Шаптала, - піду я спати...» [33, 258], «Ти шевцюєш, хе, хе!» [33, 255], «Авжеж... Звичайно... Так, так...»[33, 263], «їжте, їжте, - прохала дівчина, посміхаючись, - тато, випий горілки...» [33, 210], «Ну, чаю, чаю!» [33, 39], «Спасибі, спасибі, - дякувала дівчина, коли її посадовили на стільця...» [33, 210], «Дарма, дарма, - посміхався той...» [33, 245], «Розумію, розумію, Ірочко, -сказала вона. - Оженитися тобі треба, от що.»[33, 47], «Коли хто прийде до мене, скажи, що немає вдома. Скажи, що він давно вже в парку. А якщо спитають, що він робить там глибокої осені, коли вітри вже видули, мабуть, від підніжжя дерев згірклу жовтизну, скажи, що осмислює своє переднє слово до читачів.» [33, 264].
Багаторазовий повтор окремих слів посилює близькість до фольклорно-пісенної ритміки: «Але він не сказав їй цього, коли був біля неї, не сказав би й зараз, бо думка його боялась голосу...» [33, 215], «Отже, стоючи біля вікна, можна було мати все життя міста на очах... Можна було, перехилившись з вікна, брати участь у цім житті, вдихуючи його в себе, рости з його галасом і конати з неясними шумами річки» [33, 233], «Я шукав, - сказав він тихо, обливаючи жалем свої слова, - шукав між людьми, а вони мовчали. Те мовчання знесилило мене...» [33, 241], «Вона сама, тільки сама стелила йому постіль і прибирала в кімнаті...» [33, 214], «Я, знаєте, всіда готов, всіда готов!» [33, 52].
Рідше письменник використовує плеоназми - стилістичні фігури, які утворюються спеціальним нагромадженням певних мовних одиниць, позбавлених семантичного навантаження лексичного чи граматичного плану. Наприклад: «Вона торгувала, варила їсти на всіх, часто-густо додаючи власних харчів до Остапових...» [33, 247], «Підемо далеко в степ, далеко-далеко... І будемо йти, іти... поруч...» [33, 95], « Спогад про Марту раз у раз уривав його міркування.» [33, 91], «Коли ж, кінець-кінцем, цього пройду розстріляно з вироку Ревтрибуналу» [33, 37], «Раннім ранком Левко Вербуй повернувся додому.» [33, 216], «Віднині він ставав віч-на-віч з величезним містом, кількома сотнями тисяч жінок, які в ньому жили і серед яких він мав відшукати тільки одну, яка не мала для нього ні прізвища, ні адреси» [33, 292], «Хай він навіть занадто ясно побачив у ній самого себе, але хто може примусити людину довгий час дивитись на себе в дзеркало? Адже так бувало раз у раз: або він жінкам, або вони йому переставали подобатись.» [33, 285].
У художніх текстах Валер'яна Підмогильного знаходимо часто ампліфікацію: «Все тіло його мов прилипло до неї й злилось з її життям...» [33, 206], «Він переймався її поривом: чудний, тихий блиск її очей його заворожував. Траплялись іноді хвилини, коли Марта ставала незвичайна, гострий доплив чуття перетворював її. Якась лагідність займалась в її рисах... здіймала в ньому бажання носити її світами. Тоді тиша наставала в кімнаті, мовчанка кохання, коли він колисав її у млявих обіймах і торкався, схиляючись устами до її уст» [33, 95], «Від почуття весни широкі посмішки лазили по обличчях людей, - у їхньому серці щось оживало і тавро жадоби не минало й їх. Бажання було написане в посмішках людей, в їхніх побільшених рухах, на їхніх чоботях, вкритих весняним боротом» [33, 96], « І хоч не мовлено було тоді між ними жодного слова, хоч