спокійно... Вони відчули спільність своєї долі...» [33, 294], «Шаптала, як приніс був її вперше до хати, роздягав її. Свідомість, що його руки торкались її голого тіла, війнула на неї запаморочливим пилом. їй хотілось без кінця уявляти, як він ніс її на руках...» [33, 253], «Він ішов був чистий, а життя споганило те, що він ніс. Воно війнуло смородом йому в душу, воно розтрощило там образ, якого він мав. Тепер він не мав уже його. Тільки згадки, тільки порожнеча на місці, де він стояв, лишились від образу, що грів його колись. Душа його була руїною, душа його була купою трісок» [33, 259], «Вона гнала від себе міркування щодо становища... Вона почувала міць свого хисту, свій дужий голос, завдяки якому вона посіла майже перше місце серед співучениць по консерваторії, і що далі, то певнішим їй здавалось, що саме за голос її такий чудно прихильний до неї Шаптала, і свідомість, що він дає розвинутися її хистові, тішить його так, що він не потребує іншого за піклування й харчі» [33, 246].

Наявні у творах Валер'яна Підмогильного й тавтологічні слова і вирази, які повторюються у видозміненій формі та посилюють образність вилову: «Все це... є нікчемне повторювання того, що безліч разів уже повторювалось...» [33, 58], «Дозвольте запитати, коли це не секрет, - посмішкувато запитав Славенко, -чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої... Йому, бачите, здається,... що історія виробила в української жінки багато позитивних прикмет... З цією українською жінкою я ще не мав нагоди обізнатися...» [33, 55], «Бо їй здавалося в ту мить, що вона вічно була й вічно буде...» [33, 62], «Я сам собі не заздрю...» [33, 40], «Він поцілував руку дружині, що поцілувала його в голову, і навпаки - руку йому поцілувала дочка, а він її в скроню.» [33, 38], «Зверніть увагу на наше прагнення зорганізувати час, зорганізувати роботу...» [33, 44], «...їй здавалося в ту мить, що вона вічно була й вічно буде...» [33, 62], «Людина почуває себе так, як почував би балон із стиснутим повітрям, якби йому дати нещастя почувати...» [33, 60], «Все це було страшенно давно чи здавалося страшенно давнім, бо молодість у шаленім розгоні своїм значить минуле горами й прірвами.» [33, 14].

Певне стилістичне завдання, стилістичні настанови виконує і повтор службових слів, який прийнято називати полісиндетоном.

У прозі Валер'яна Підмогильного можуть повторюватися не лише сполучники сурядності, а й частки, прийменники, сполучники підрядності. Наприклад: «Він дивився просто перед собою, і будинки... не стримували його погляду, що перейшовши світло дня, затоплювався у темряву, де не було ні світла, ні тіла» [33, 260], «Він згадував, як жадібно випростували в день два дерева своє зазеленіле гілля, як напружились їхні стовбури, утворюючи молоде листя» [33, 206], «На стіні був повішений розпис їхнього дня, де зазначено було години, коли йти на прохід, коли готуватись до лекцій, а коли лягати спати.» [33, 234], «І їх мова знову зійшла на захоплений примітив, на маленьке й страшне дієслово, що тримається закоханих уст, як учеписта думка хворого мозку» [33, 94], «І хоч тут він не міг когось до себе сподіватися, хоч його думки в ту мить перебувала на безконечній відстані від цього будинку, Городовський... спокійно й негайно відповів: - Можна.» [33], «...Не почував навіть сліду недавніх зворушень - думка була чиста, душа прозора і строга, єдина і певна, і обрана путь не менш ясна, як шлях від зупинки до помешкання» [33, 277], «Жінки, казала вона, і ті курять тепер страшенно, бо що ж їм робити, коли чоловіки зробились такі недолугі й черстві, коли вони перестали за жінками впадати, коли загальна вбогість не дає змоги тішити себе вбранням...» [33, 282], « І все життя його в ту хвилину зосередилося в очах... Але разом із зоровим проникненням пагінки свідомості тихо сягали і в глиб його єства, несучи йому пізнання знайомих, рідних, ніби загублених на час і тепер віднайдених звуків...» [33, 294].

Серед виражальних засобів, в основі яких лежать повтори вагоме місце в мові художніх творів письменника належить анафорі. Наприклад: «Невже мали вони мрію величнішу за його? Невже кожний з тих, хто спокійно спить, зараз міг би бездоганно віддати душу і тіло...» [33, 239], «Вона погодилась. Вона здебільшого погоджувалась з усім, що він казав.» [33, 94], «Огню! - гукнув Вербуй, окидаючи порожній сірничаний коробок... - Огню, - сказав він, застромивши в зуби цигарку» [33, 218], «Вона перебирала в свідомості свої спогади, що ожили відразу й набули фарб. Вона ніби споглядала чуже чиєсь життя...» [33, 242], «Він почував, що з кожним днем падає нижче, замість іти до мрії. Почував, що виснажується, а мрія блідне в його свідомості» [33, 238].

Якщо кілька поетичних строф закінчуються тим самим словом або словосполученням, то маємо стилістичну фігуру епіфору. Епіфора не тільки сприяє посиленню ритмічності поетичного мовлення, а й відіграє важливу роль у композиції твору, як наприклад:

« Він ні разу не розгнівався! Один тільки раз, дуже давно, сказав, що любить її, і це неприпущенна помилка була з її боку, що