вона дозволила йому говорити про це в пориві жалю й самотності. Неприпущенна помилка!»[З3,13],
« Прошу. Перший раз вільно всім заразом, а потім тільки по черзі. Суворо по черзі.» [33,52],
« Ти все хочеш пояснювати, - зітхнула. - Навіщо пояснювати? Юрчику... Навіщо пояснювати?..»[33,95],
« Олюсю! Сестро кохана! Не конай ! Я візьму тебе до себе і зроблю своєю царівною. Матимеш ти душу мою за килим собі... Не конай, сестро!»[33,215],
« Він міг просто прислати свою робітницю, - так, це було б чудово: прислати робітницю!»[З3,67],
« Ні... Справді не боявся... Так виходило, що не боявся.»[33,51].
Особливістю мови художнього тексту автора є те, що у ній в одному творі можуть використовуватись дві стилістичні синтаксичні фігури - анафора і епіфора, які відіграють важливу роль у його композиції та посилюють експресію вислову. Наприклад:
« Але кожен живе так, як може...Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш... Кожен живе так, як може.. .всі люди живуть так, як можуть.. .»[33,29],
Можуть поєднуватись також три синтаксичних стилістичних фігури: анафора, епіфора, полісиндетон:
Певну роль у побудові творів відіграє й анепіфора , або кільце строфи, в якій речення, абзац починається і закінчується одним і тим самим словом, словосполученням чи реченням:
« Лиха вона нанесла нам лиха..»[З3,258],
« Тисячу карбованців податку! Тисячу карбованців!»[З3,40],
« Не те, прошепотів Шаптала, не те.. .»[33,241],
« Ну скажи, що шуткуєш, і засміюся. Ну скажи, скажи.. .»[33,232],
«-... Апаздалі!
Що таке... що ви кажете?
Кажу, що апаздалі!...»
[33,84],
« Немає хліба! Нічого немає!»[З3,232],
« Не буду , бабусю, - сказала Леся, обіймаючи стару, - більше не буду.»[33,242],
« Остапе! - жахно кричала вона. - Хай пустять мене! Я нікуди не поїду! Остапе! » [33,249],
« - Невдячні люди, - гадала вона, зітхаючи на самотині, - ой, які невдячні люди...»[33,254],
« - їж, Остапчику, їж, - сказала вона.»[33,214],
« - Боже, навіщо це? Навіщо смерть? Навіщо вмирати? Боже!»[230],
Стилістична фігура епанафора вживається з метою підсилення чи виділення думки:
« - Уперта, як молода коза! - сказав Дмитро. - Молода і гарна.. .»[33,67],
« Коли так мусило бути, то хай це скоїться швидше. Хай швидше запанує вона в його душі.. .»[33,220],
« Чому саме вона? Адже вона - це звичайна дівчина, яких сотні здибаєш удень на вулицях..»[33,75],
« Дивна річ! Але тебе не впізнати. Не впізнати бравого лікпома Роттера.»[33,51],
« Співали тобі про кохання, може ще й вічне, але шаг ціна цим словам.
- Шаг ціна, смутно промовила вона»[З3,80],
« Він поставив тавро на минуле виходив у життя мовби уперше, у те таємне життя, якого не знав і якому мусив віддатися.»[З3,236],
«...Вона закінчила вже 1927 року...профшколу та влаштувалась досить випадково й дуже щасливо в загальній канцелярії махор тресту. Щасливо - бо після двох місяців марудної праці реєстраторкою вона., потрапила д і доводкою до статчастини цієї розлогої установи.. .»[33,14],
« До того ж, ми жили в Каневі...
- В Каневі?..»[33,94],
« Вона засвітила лампу при туалеті з потрійним дзеркалом, а лампу над софкою зразу ж погасила.»[33,36].
Виділенню окремих слів у художніх текстах Підмогильного служить інверсія:
« Молодість, страшне п'янюча, була в рисах її обличчя, в міненні шкіри...» [З 3,74],
« Важко, боляче...- прошепотіла вона, і згубі її голосу, тихі й журливі, попливли повітрям.»[З3,210],
« Літня жінка в чорній сукні, суха й висока, на вигляд дуже старовинна-дружина відомого терапевта, професора Маркевича, тихо підійшла до дверей доччиної кімнати й постукала.»[33,35],
« Наближались кроки, нервові і хапливі.»[33,225],
« Лася ж упала на ліжко. її душив регіт, холодний, колючий .. .»[33,253],
« Шаптала навмисне картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхітною і безоглядною.»[33,215],
« Пахощі молодого зілля, густі, як вершки, затримували ходу.»[33,212],
«... її уста, рівні і яскраві, глибочіли криницею серед груддя й піску...» [З 3,74].
Також у творах Підмогильного зустрічається еліпс. Наприклад:
« У кімнаті ліворуч, куди провадили другі двері, він відчув спальню з одним чи, може, двома дитячими ліжками під білими ковдрами, а праворуч-кабінет хазяїна, цератову канапу з квітчастим килимком.. .»[33,265],
« Вони підвелися, подали одне одному руку й сіли знов - Городовський, як і перше, а Пащенко- верхи на стільці.»[33,266],
« Головні й найзліші вороги нашого життя - звичка і мета. Перша примушує нас зовсім не пізнавати вражень від речей, які нас звичайно оточують; друга - пізнавати ці вражіння лише службово, у їх відношенні до уявної речі, яка невідомо чи здійсниться для нас коли-небудь.»[З3,268],
« Хоч обидва ці способи всідання в трамвай були одинаково несправедливі, бо в першому разі людина з найбільшою потребою їхати могла бути не найдужчою, а в другому разі - не найпершою в черзі, Мордовський все-таки потішився душею, почуваючи себе в приємній атмосфері ладу.»[З3,273].
Для яскравих описів, характеристики предметів автор використовує антитезу:
« Те що стало матері прокляттям, синові було за молитву»[З3,230],
« У великому X, що ми силкуємось розв'язати, завжди лишається трохи менший X..., аж поки замість одного великого X здобудемо безліч манісіньких.. .»[33,96],
« Ми надто багато думаємо і мало живемо.»[33,96],
« Тиша, що панувала допіру в кімнатах, перетворилась у стогони матері та голосні зітхання батька.»[33,229],
« Помирати не страшніш, як народжуватись.»[З3,221],
«Всевладно панувала тиша над потужними працівниками, що в зойках і шаленстві тіпались своїми ті лами...» [З 3,224],
«Я піду до тебе, в тебе воля, а тут в'язниця» [33,260],
«І те, що ментами він відчував всю силу свого кремезного тіла, лише побільшувало йому безсилля.»[З3,211],
«Відтворити нерозуміння, а не знищити його - от