У четвертому розділі досліджується поетика і психологізм прямої мови. Зокрема, розглядається монологи, діалогізовані монологи і діалоги у творчості В. Стефаника.

Все частіше в сучасному літературознавстві постає питання психологізму творчості того чи іншого письменника. Це спонукає до його відповідального та актуального розв’язання, оскільки навіть саме визначення психологізму літературної творчості в сучасному літературознавстві носить деструктивний характер. Наше визначення ґрунтуватиметься на міркуваннях дослідника О. Єсіна. Психологізм творчості - це зображення художніми засобами внутрішнього світу людини, її внутрішньо психологічних процесів та станів [9, 73].

Розділ І

Психологізм творчості В. Стефаника

1.1 Акцентуація характерів художніх персонажів

(на матеріалах новел: „Сини”, „Гріх”, „Вечірня година”.)

У художній літературі термін „характер” пройшов довгу еволюцію і сягає своїм корінням в античну літературу. Теофраст написав збірник під аналогічною назвою „Характери”, а Плутарх – „Порівняльні життєписи”.

Звісно, герої античної літератури значно відрізняються від художніх персонажів сучасної літератури, але основи характеротворення героя Теофраста і Плутарха залишають свій відбиток не тільки в літературі кінця ХІХ початку ХХ століття, а й у сучасній.

В. Фащенко пропонує таке узагальнено-синтизоване визначення характеру художнього персонажа. „Характер у художньому творі – це відображені в стилі авторського ідеалу порівняно сталі властивості і змінні відношення, які утворюють закономірну своєрідну соціально-психологічну єдність, котра формується і виявляється в зовнішній і внутрішній діяльності людини в найрізноманітніших ситуаціях” [25, 38]

Майже всі герої Стефаникових новел – селяни. Місце дії – село. І тільки в новелах „Стратився”, „Такий панок” і „Дурні баби” – дія відбувається в місті, а герої – селяни в міських умовах. У новелах „З міста йдучи”, „Катруся”, „Засідання” і „Червоний вексель” відчувається міський мотив на фоні сільського життя.

Новелістика В. Стефаника глибоко психологічна. Він, як тонкий знавець людської душі, вміло зображає психологічні переживання, настрої, диструкції та дилеми, внутрішні душевні монологи і монологізовані діалоги... Тому не безпідставно В. Костащук назвав Стефаника володарем дум селянських.

Високий психологізм Стефаникової прози підтверджує К. Леонгард. „Справжньої психологічної основи розповідь набуває лише в тому випадку, коли письменник більш чітко обґрунтовує особливості поведінки героя або всебічно показує нам незвичайну людську індивідуальність” [11, 179].

Якщо детально аналізувати характерологію Стефаниківських героїв, то можна зробити висновок про акцентуацію характерів художніх персонажів.

„Акцентуація характерів – це межові варіанти норми як результат підсилення його окремих рис. Під час акцентуації у індивіда проявляється підвищена вразливість до певних стресогенних чинників за відносної стійкості щодо інших” [17, 338] Наявність акцентуації характеру у людини - це не відхилення, не хвороба, але це вразливе місце спричинене стресовою ситуацією, що може привести до психологічної травми.

Варто сказати, що у творчій спадщині Василя Стефаника чітко простежуються експресіоністичні мотиви зображення людини і світобачення. Це виявляється в знеосіблені людини, відображенні напруженого суб’єктивного бачення світу та людини в ньому через гіпертрофоване авторське Я, напругу його переживань та емоцій [10, 223], тому що експресіоністи сприймають світ „нервово” і трагічно. У експресіоніста „не погляд – у нього бачення. Він не описує - він співпереживає. Він не відображує – він зображає. Він не бере – він шукає” [14, 416]. Це ми можемо простежити в творчості новеліста, та більш об’єктивно підходити до вивчення питання психологізму творчості В. Стефаника.

Характерологічна картина особистості старого Максима із новели „Сини”, за К. Леонгардом, належить до збудливого типу акцентуації характеру. Тип темпераменту Максима – холерик. З самого початку новели ми бачимо його підвищену емоційність, нетерплячість та запалений потяг до роботи. „Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюха на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...” [1, 172-173].

Хвилинку перепочивши він знову починає кричати. Якщо сльози – це, переважно, вияв фізичного болю, то крик - вияв душевного болю. У свідомості читача вимальовується здогадка про сильну душевну рану в душі Максима, яку презентувало йому життя.

Почорнілі образи на стінах, святі, які дивляться на порожню хату, як голодні пси, підтекстово виражають втрату життєвих інтересів старого Максима. Дещо обережно Максим говорить про своє горе. „Синів нема, стару запорпав у землю...” [1, 173]. Його думки недбало „подорожують” у часі, змішують хронологію подій і самі часто змінюється, переходячи від однієї проблеми до іншої, виражають непостійність настрою, холеричну роздратованість і конфліктність психологічної особистості збудливого типу.

Збудливий тип психологічного характеру особистості, переважно, сам стає першопричиною конфлікту. Старий Максим інколи виливає свої душевні біди і внутрішньо психологічні переживання назовні, що в тексті зображається в вербально виражених монологах, наприклад, коли спересердя лає на коня. Він називає коня безсердечним, псом і немов у сварці з жінкою перелічує все те добро, яке він йому зробив і продовжує робити. „Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую; я тебе старими сльозами поливаю” [1, 173].

Холерик збудливого типу свариться з жайворонком, який співає над його головою. „Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати?... І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до Бога” [1, 175].

Та Максим не менш впертий, ніж пташка. Він „продовжує” конфліктну ситуацію і пояснює пташці