Сцена прощання з рекрутом асоціативно співвідноситься з похоронною царемонією на цвинтарі, що підсвідомо наближає неминучість загибелі молодого юнака. Це подається як доконаний факт, як справа часу... Бо з чим ще в читача може асоціюватися сценка де люди прощаючись поскидали капелюхи, мама кричить щоб син взяв її з собою, люди силоміць відтягають її, а вона цілу ніч сидить на подвір’ї та захриплим голосом заводить: „звідки тебе візирати, де тебе шукати?!” [1, 8].

Своєрідним продовженням є друга новела дилогії яка починається рефренним реченням, яке виконує функції психологічної зв’язки. „Колія летіла у світи... Колія бігла світами... Колія добігала до великого міста” [1, 9-10].

Досить рідко в стефаниківській прозі можна зустріти чоловіка, який плаче. У новелі стратився батько, який втратив єдиного сина, втрачає свою чоловічу, маскулістичну сутність і плаче. Тут плач семантично становиться і виявом внутрішньо-психологічного стану батька, і засобом передачі трагізму та драматизму, і диструкцією маскулістичної цілісності чоловічої особистості, і засобом художньо-естетичного змалювання чоловічих сліз. „У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається... Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру... Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали... Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори... Сльози вже на неї (тайстру Р. Л.) не падали... Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть” [1, 9-11].

Між своєрідними рефренними зв’язками зовнішнього вияву внутрішньо-психологічного стану художнього персонажу за допомогою монологів та монологізованих діалогів присутні спогади, сни, картання, роздуми, припущення, молитовні звертання, сцени розвитку подій.

Батько згадує нещодавній сон - результат несвідомої внутрішньо-психологічної діяльності мозку - напряму пов’язує його з подією, яка сталась з його сином у війську.

Колія стає своєрідним подразником, яка навіювала неприємні, тяжкі монологічні роздуми батька. Зокрема уявна розмова з сином у віщому сні, згадка про дружину, яка бігла за ним боса по снігу і просила її взяти, втрата інтересу до життя, запізнілий жаль, що не відрубав синові руку, коли той ще маленький був і тим самим не позбавив його служби в війську.

Те, що син помер не своєю смертю ще більше гнітить батька. Ця звістка скосила з ніг змученого дорогою батька і він лежав між мурами та стогнав. Світила гойдалися в його очах між чорними мурами, протистояло темряві, „ось-ось впаде і чорне пекло зробиться” [1, 10]. Батько у внутрішньому монолозі запитував сина: Синку, синку, та ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?” [1, 10]. Ні сильних фізичних навантажень, ні фізичних чи моральних знущань В. Стефаник не змальовує, хоча такі мали місце в цісарській армії. Натомість автор заглиблюється в батьківську душу, за допомогою контрасту, по-експресіоністськи намагається досягти сердець читачів і якомога повніше передати трагедію батька. На холодній мармуровій плиті змальовує мертве, усміхнене тіло молодого парубка, якого заплаканий батько вдягає у весільну одіж.

Як тут не згадати слова французького письменника Антуана де Рівароля: „Які підстави у нього були для самогубства? Адже для того, щоб жити, потрібні більш вагомі підстави, ніж для того, щоб вмерти”.

2.4 Психологізм емігранта

В основу новели „Камінний хрест” лягла реальна життєва історія односельчанина письменника Штефана (в новелі Івана) Дідуха, який виїжджаючи з родиною до Канади, поставив на найвищому горбі в селі Русові кам’яного хреста, що й досі там стоїть. Та не тільки на основі цієї події В. Стефаник писав новелу. Проблемами еміграції він переймався перебуваючи в Кракові на навчанні, де часто виходив на краківський вокзал і зустрічався з багатьма українськими емігрантами. Як наслідок, спочатку була агітаційно роз’яснювальна стаття в газеті „Громадський голос” під назвою „Для дітей” (1899), а вслід за статтею на початку червня того ж року в „Літературно-науковому віснику” з’явилася новела „Камінний хрест” – єдиний художньо-літературний твір В. Стефаника присвячений проблемам еміграції. Хоча мотиви кращого життя в еміграції, зокрема в Канаді, присутні і в інших творах митця, таких як: „Осінь”, де головний герой Митро в одному з епізодів ображає матір, б’є дружину, сина та вибігає з хати, на що жінка йому в слід: „Йди йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?..” [1, 36]. В новелі „Мамин синок” малий Андрійко на запитання тата: „а куди ти поїдеш?”, відповідає: „до Канади” [1, 19].

Новела „Камінний хрест” це глибоко психологічний художній твір про душевні переживання емігрантів, описані на основі десятків людських доль, перепущених через душу митця, і викладених в особі Івана Дідуха та його дружини. Судячи з слів Є. Калитовської, яку В. Стефаник любив, та й вона до нього не була байдужа, в новелі присутня велика доля суб’єктивного психологізму автора: „Від такої роботи можна дістати розм’ягчення мозку. Лиш не пишіть так, бо боюся за вас” [13, 440]. А К. Гаморак, якому була присвячена новела сказав: „Не пиши так, бо вмреш” [13, 440].

Новела складається із семи розділів. У першому розділі ми з