Іван був добрий, співчутливи, любив землю, тварин, зокрема свого коня, поважав людей. Мав тільки одного коня, тому запрягався разом з ним. Таким чином проявляв милосердя, співчуття та любов до свого коня, ставав на рівні з твариною і тягнув віз незважаючи на насмішки з боку людей. „То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали... Догори кінь ліз як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухла йому на чолі... Ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі” [1, 45]. Жахлива картина життя українського селянства кінця ХІХ початку ХХ століття, та й не тільки. Як тут не згадати слова М. Горського „...прочитайте, ви побачите, як коротко, сильно і страшно пише ця людина” [7, 134]; а також вищенаведені слова Є. Калитовської і К. Гаморака. І хоча В. Стефаник використовував експресіоністичну манеру письма, не варто думати про надмірне перебільшення чи поодинокість такого випадку, бо в протилежному випадку галицьке селянство не полонила б масова хвиля еміграції.

Іван з конем ще перед сходом сонця їхали в поле, роса ноги виїдала, будяки забивалися в зашкарублі ноги, а результат в кінцевому підсумку був мізерним.

Характер у Дідуха сильний, вольовий. Його важко вивести з себе важкою працею, насмішками чи невдачами. Забивши будяк та не в силі його витягнути він кулаком загнав його в ногу і промовив: „Не біси, вігниєш і сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобов панькатисі” [1, 46].

Ні фізично ні психологічно ніщо не могло зламати Івана. Від горба його не відігнав ні той факт, що ніхто з сусідів не обробляв його, ні те, що „переломався” він на ньому, ні те, що купив собі іншу ділянку, на якій працювала жінка та діти. В нього завжди було присутнє якесь внутрішнє психологічне бажання жити краще, проте не будь-якою ціною, а чесно, по-людськи, по-совісті. І цей горб, і навіть еміграція – це зовнішні вияви цього внутрішнього психологічного бажання жити краще.

Дивлячись на свою переламану тінь, при заході сонця, Іван бачив фізичну ваду яку отримав тяжко працюючи на горбі, але морально і психологічно налаштовував себе, що доки ще може, то мусить на цім горбі працювати.

Помітно на психологічному здоров’ї Івана відбилися його десять років служби в війську. Муштрував він не тільки себе, але й „курей зіцірував. Зіцірував – муштрував, виховував. То так він їх научував, що жадна не важила поступити на подвір’я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помагало” [1, 47]. Все це відбивалося не тільки на ньому, господарстві, а й на сімейних відносинах, що, безперечно, не додавало щастя і так нещасним людям.

Іншим психологічним бар’єром для Івана є стіл, за який він ніколи не сідав їсти, мотивуючи це тим, що був наймитом, а тоді десять років у війську і стола не бачив, а тепер, не стільки фізіологічно страва йому не йде за столом, скільки психологічно не може переступити цей поріг незручності, і їсть тільки на лавці.

Другий розділ змальовує прощальну гостину Івана Дідуха з селянами. Психологічно важко вдавалися для Івана вступні слова, від усвідомлення того, для чого всі тут зібралися. „Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити” [1, 47]. Часто не знаходилось слів, та це не від малого словникового запасу, а від емоцій та стресового психологічного напруження, усвідомлюючи, переживаючи, розриваючись „тупо глядів наперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував” [1, 47], - стан глибокого занурення в ірреальність, спричинений реальними психологічними переживаннями.

Глибокий психологізм передається елементами пейзажотерапії порівняння Івана Дідуха і каменя викинутого на берег з річки. Як той камінь лежить тяжкий і бездушний, таке й обличчя Івана – тяжке і бездушне. Мертвий блиск, кам’яні очі каменя – художній паралелізм внутрішнього світу героя. В переносному значені на Івані відбувається те, що й на камені: „Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди” [1, 48]. „Давній намул” – це символ досьогоднішнього життя Івана, „маленькі фосфоричні звізди” – життя завтрашнє. А він „кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя” [1, 48]. Вода завжди асоціюється з життям. Якщо в цьому фрагменті скористатися підміною понять, то отримаємо щось глибше ніж елементи пейзажотерапії. Усвідомлюючи свою непричетність до селянського життя Іван застиглими кам’яними очима дивиться на нього збоку, без будь-якого суб’єктивізму, немов з берега на річку і сумує, що не гнітить його тягар цього життя, як гнітив від віків, коли жив і усвідомлював, що нікуди йому звідси не дітись. Проте не знаючи що там, попереду, а також усвідомлюючи розлуку з рідною землею,