Досить цікаво, різноманітно та оригінально В. Стефаник зображає зовнішні вияви психологічних станів людських очей. Очі дивні [1, 25], блудні очі [1, 32], цікаві очі [1, 35], очі добрі, як у дитини [1, 78], „очі посумніли” [1, 79], веселі очі [1, 83], „очі сміялися” [1, 118], очі застигли [1, 87], очі страшні і безпритомні [1, 87], померклі очі [1, 132], нещасні очі [1, 162], здурілі очі [1, 211], добрі очі [1, 215].

Не менш багата творча палітра простежується в семантиці слова „дивитися”: „очі вп’ялив у Проця” [1, 11], „ пролупив очі” [1, 13], „ти ... очі віпулиш, як цибулі” [1, 23], Іван витріщив очі [1, 54], „в’язався очима” [1, 86], роззявив очі [1, 87], розвів очі [1, 87], з перед очей спаде полуда [1, 93], „прижмурювати очі” [1, 95], „пролуплюють очі” [1, 96], „роздирав очі” [1, 98], „дивився... сивавим, немилосердним оком” [1, 101], „очима видить” [1, 101], „очі пролупиш” [1, 114], шукав очима [1, 116], очі за тобою продивилися [1, 117], продираєш очі [1, 128], „Марія отворила широко очі” [1, 168], „очі відивила” [1, 184].

Процес відпочинку людини через сон Стефаник психологічно підсилює через призму очей. „Най я трохи очі прижмурю” [1, 23], „вечір ловив за очі” [1, 68], „замкне очі” [1, 96], „замкнув очі” [1, 98].

Навіть запах смерті тонкий знавець людської психології передає через очі. Нематеріальне він бачить за допомогою матеріального, тим самим ще більше підсилюючи некрофобію і некрофілію своєї оригінальної душі. Стефаник не боїться заглянути в очі, де причаїлася смерть. Він бачить відблиск смерті, бачить, як вона накладає долоню на найзагадковішу частину людського тіла і холоднокровно сміється їй в вічі. Він знає – безстрашні очі, навіть мертві, сміються!

Очима видно смерть [1, 27], „замкнула очі” [1, 33], широкі, мертві очі [1, 33], мухи лізли в очі [1, 32], „жовто в очах” Романисі [1, 38], мертві і безсвітні очі [1, 87], поперед очі бігають плями [1, 93], „на ті очі смерть долоню поклала” [1, 149], „щоби ворон очей не клював” [1, 167]. мертві очі сміються [1, 194], „заперла очі” в агонії [1, 212].

Як доцільно зауважив М. Стельмах, автор психологічних романів і повістей: „я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям” [41, 4, 571].

І М. Стельмах, і В. Стефаник у своїх творах приділяли велику увагу людському погляду, кольору людських очей, полісемантичності та поліфункціональності людського зору, психологічному значені очей у людському житті та художній творчості.

Очі – це перепустка у людську душу. „Очі – дзеркало душі людської” [41, 3, 105]. Заволодіти очами – заволодіти людиною. Іноді очі можуть більше сказати ніж уста. Глибина людський очей відрізняє людину від тварини та робить її неповторною, загадковою, містичною...

Це розуміли не тільки М. Стельмах, В. Симоненко, В. Стефаник, але й інші митці пера і знавці людської психології. Зокрема Симоненко писав: „очі – вікна моєї душі” [37, 140].

Очима можна робите те, що неможливо зробити взагалі. Очима можна бачити нематеріальний світ, бачить смерть, любити, страждати, марити... Експеременти з очима не закінчуються. Стефаник продовжує мистецькими засобами експерементувати з словом та оком.

Очима можна кліпати, мрігати [1, 32], [1, 139], [1, 206], і протерати їх [1, 86], і розтягувати „очі аж під чупер” [1, 96], і братися „руками за очі” [1, 112], і бити „кулаком між очі” [1, 134], [1, 135].

Можна їсти так, що вилазитимуть очі [1, 23], їх може виїдати дим [1, 36], у очах може ставати пісок (в переносному значені, від перенапруження)[1, 37], очі можна замилювати: „та й очі заткаємо” [1, 56], затуляти долонею [1, 93], або можна просто „не показувався на очі” [1, 108]; на дитячі очі може падати капелюх [1, 117] і закривати шлях в тому випадку коли стелилася перед очима дорога [1, 83].

В людських очах відбивається крик і вогонь. Андрій Курочка „халасував, аж йому очі вилазили” [1, 99], а Федорові „язички (вогненні) верталися до очей [1, 112], аж він „бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав” [1, 112].

Очі – це своєрідна машина часу, якою можна подорожувати в минуле і омріювати майбутнє. Федір з новели „Палій” „прогорнув з-перед очей сегодне, і завтра, і рік, і другий” [1, 116] та й побачив очима часу своїх дітей в майбутньому. Семениха Басарабиха справедливо зауважувала: „У моїх очах є мої діти, є моє поле, і моя худоба, і мої стодоли” [1, 126] хоча у очах її потомків „сам-самісінький сум і туск” [1, 127].

А ось очі дружини Максима, матері Андрія та Івана, з новели „Сини” „віпали і покотилися, як мертве каміння по землі” [1, 177]. І це ніяк не перебільшення повноважень письменника. Це істина спроба передати біль материнського серця, материнської суті людської особистості. Спроба передати материнську психологію усвідомлення втрати синів, передати абстрактні почуття і уявлення через форму слова, через призму природного паралелізму. Спроба донесення до розуміння простого люду, простими словами та прикладами, складних, малоусвідомлюваних психологічних почуттів та відчуттів.

Від таких есперементів з словом наша література, наша мова тільки виграє, збагачується, виходить на новий рівень вербального світосприйняття та передачі світобачення; новий, культурно-психологічний рівень сприйняття, розуміння та передачі, за допомогою мовних засобів і словесних конструкцій, психологічних