Ні ми, ні будь-хто інший з поміркованих літературних критиків, літературознавців, лінгвістів не засуджуватиме такі мовні експеременти з словом. Думаю, навпаки, вся філологічна еліта повинна підтримувати і розвивати нашу мову, наше мистецтво слова, нашу літературну традицію та прогресивне літературне новаторство. Це підтверджує і Ю. Морачевський: „Стефаник видобув із глибини української народної мови неповторні тони, які нікому більше не вдалося видобути пізніше” [27, 108],

Не обмежується В. Стефаник людським оком. Описуючи життя, долю та побут селян він не минає ока тварини і ока природи: великі сиві очі корови [1, 36], очі бачать смерть корови [1, 37], оком кинув; врік корову очима [1, 37].

В неживих речах, небесних тілах і краплинах небесної води В. Стефаник бачить відблиск людського ока. „Сонце виказало пів золотого ока” [1, 152], а росу він називає мокрими очами [1, 202].

Погані очі можна проклясти словами: „бодай му повілазили” [1, 37], а якщо це очі чужого, ненависного народу то можна їх печи мазурам і гріху за те не мати [1, 53].

Зображаючи людське щастя чи горе, митці слова найчастіше передають це почуття через сльози, бо, як доречно зауважував Ф. Вольтер „сльози – німа мова” [10], а отже, мова внутрішнього світу персонажа, яка відображає його внутрішні душевні, емоційні, психологічні переживання, а в розгляді твору з наукової точки зору – психологізм художньої творчості. В Стефаника сльози котяться від горя. „Сльози для нас – це доказ горя, плачучи, ми не стільки піддаємося скорботі, скільки виставляємо її на показ” [35].

Нерозривно з очима відбуваються психологічні процеси сльозовиділення людського організму. Очі, щоправда, мисляться тут асоціативно, але психологія людської особистості, внутрішнього світу людини, закладена тут не менша ніж в спогляданні кольору, стану чи зображення людського ока.

Саме за допомогою сльозовиділення поглиблюються психологічні стани передачі людської психіки. І незалежно від того чи це сльози радості чи сльози смутку, тут завжди буде присутній психологічний фактор.

Високохудожньо В. Стефаник передає стани людської сльозинки. За відношенням до кольору вони білі і зазвичай їх дві [1, 120] або багато, незліченна кількість, „сльози плили, як вода з нори” [1, 9], „як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається” [1, 9], „як...хмара плачу”, сльози „гарячі” [1, 80], а котяться по лиці „як перла по скелі” [1, 52], можуть бути кроваві [1, 9]...

Сльози це матеріальний вияв болю людської душі [1, 126]. Та плакати, герої Стефаникових новел, можуть не тільки з горя, а й зо сміху [1, 140], чи від надміру алкоголю в стані послаблення свідомості: „Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте” [1, 138]. Інколи плач їхній такий голосний, що „аж крізь вуха си промикає” [1, 205]. Та, схоже, їхній „плач недоплаканий” [1, 147], і залишатиметься він на цій стадії доти, доки не зникне остання причина для плачу.

Дитячі сльози в порівнянні з сльозами дорослої, цілком сформованої і психологічно стабільної людини – ніщо. Проте навіть діти на сторінках Стефаникових творів умиваються „сльозами” від злиденного життя [1, 115], чи просто безпричинними дитячими сльозами, як, наприклад, Андрійко із новели „Мамин синок”: „Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати” [1, 17].

Плач немовлят не мотивований нічим, тому щоб його розвіяти потрібно прислухатись до слів матері Семена з новели „Кленові листки”: „Співай дитині, най не плаче” [1, 120], а не наслідувати Василька з новели „Діточа пригода”, що лякав обмити Настю „в такі студеній воді” що вона ревітиме „не своїми голосами” [1, 171].

Плач матері сильніший від плачу дитини, що В. Стефаник лаконічно змальовує у новелі „Моє слово”: „А як я плакав, то мама ридала” [1, 148], і ці сльози людської, земної матері перегукуються з матір’ю Україною, яка „плаче й голосить за своїми дітьми” [1, 168]. Характерно також те, що в літературі ХХ століття, зокрема у творчості П. Тичини, М. Хвильового, І. Драча, образ Марії змальовувався у тривимірному асоціативно-співвідносному просторі, тобто легко і непомітно переходив від Марії-матері до Марії-мадонни і образу матері-України.

Не тільки бідні, але й багаті теж плачуть [1, 144].

Герої Стефаникових новел плачуть в агонії: „І він плаче, болить його серце і долонями сльози ловить... Мама із того світу має прийти і над своєв дитинов заплакати. Таке Бог право їм надав” [1, 86]. Плачуть на похоронах, що є цілком природно, оскільки в такий спосіб людина фізично виявляє свій внутрішній стан, чим зменшує душевний біль.

Антонові здається що на похоронах його дружини плакав не тільки він та рідні, а весь світ. „Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увесь мир плакав” [1, 6]. Коли помер дяк Базьо то „всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним” [1, 92], а на похоронах Федорової жінки „плач жінок вибіг із хатчини далеко за село” [1, 105].

З дитячих спогадів Василька дізнаємося, як плакали доньки за мамою: „Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати...” [1, 170], а в новелі „Похорон” письменник змальовує похорони хлопчика і знову ж таки з зовнішніми виявами внутрішнього стану людини: „Одна жінка плаче, а друга їй каже... Жінка плаче дальше” [1, 121], незважаючи на розраду.

В. Стефаник змальовує внутрішній