світ батька, який втратив єдину дитину, єдину надію на спокійну старість, єдину радість його безбарвного життя, сина Миколая. Він сидить собі одноосібно, у кутку на лавочці, немов не з цього суспільства, відсторонений від усього і від всіх, в тому числі й від себе. Щоб ніхто не бачив, що плаче то ховав голову в торбу. Щоб передати повну картину внутрішнього болю зовнішніми, зрозумілими для пересічної людини словами, порівнює сльози батька з раптовим дощем, який то лиється, то зупиняється, ніби стрепенувшись, так само раптово, як і почавшись, або з водою, яка витікає з нори, чи плачем малої дитини. Згодом переходить від загального до конкретного, зосереджуючи увагу на сльозинці: „Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру” [1, 9]. Потім, немов художник, що малює картину, розмазує сльози по вікні потяга: „Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали” [1, 9]. А дальі трупарня, знову плач, умиває сина рясними сльозами, а ті „сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть” [1, 11].
Мати в цій новелі присутня тільки в словах батька, але сила її внутрішнього болю передана достатньо лаконічно та водночас сильно і страшно. Вона „кервавими сльозами просила, аби ї взєти” [1, 9] до міста, щоб попрощатись з єдиним сином, а батько залишив її вдома, а сам у внутрішньому монолозі думає: „тото... б’єш головов у стіни, тото до Бога ридаєш!” [1, 9].
Сльози ллються не тільки тоді, коли сталося горе чи непоправна втрата, але й у передчутті, в очікуванні цього горя. „Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску” [1, 26]. Мама і Катруся „заплакали”[1, 26]. „Мама, плачучи, підклала їй подушку під голови” [1, 26]. „Катруся плакала.
- То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, нібито не однаково в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти, та не капарати цілий вік по чужім полі! Вже-м грошей набрав, та ще наберу на похорон, та й на страріть жиди з хати віженуть” [1, 27]. Батько так певно говорить про смерть доньки, як би це очікуваний, наперед відомий факт. Схоже і донька це розуміє, але їй жаль себе, шкода батьків і зовсім не хочеться помирати не нажившись, тому „Катруся заходилася від плачу” [1, 27], а батько, почуваючи за собою вину заспокоює доньку: „не плач, небого, я тобі не воріг” [1, 27], і всюди це передчуття, ці переживання, ці скупі, лаконічні, а водночас відверті слова супроводжуються сльозовиділенням, що, безумовно, свідчить про важкі внутрішньопсихологіні процеси, а не байдужу, спокійну холоднокровність, як на перший погляд здається. Байдужими і холоднокровними героїв зробило важке, злиденне життя, а в душі вони все ж таки ще люди.
Іван з новели „Кленові листки”, як би він байдуже, монотонно і злобуденно не малював життя, все таки в душі у нього перемагали людські слабкості. Семенко згодом скаже матері: „Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли” [1, 120]. І нехай цей плач не за дітьми, а за коханою дружиною, чи, може, страх у передчутті самотності, проте чоловічі сльози марно не проливається, не проливаються без сильного внутрішнього душевного болю, не проливаються просто так, без причини...
Не безпричинними є сльози Федора з новели „Палій”. Він, колись сильний, здоровий, здавалось би холоднокровний чоловік, сьогодні плаче, але плаче, як справжній представник маскулінів, щоб ніхто не бачив, плаче від злобуденного, нещасного життя, від розчарування і безвихідді, від самотності і непотрібності... „В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав” [1, 109]. Як паралель можемо задати бабу Грициху з новели „Лист”, яка опинилася в схожій, дещо оптимістичнішій життєвій ситуації. А її слова доповнюють Федорові: „Я, дитинко, всі дні оплакую і свєто, і будень, - казала баба, та й сльози в очах показалися” [1, 75].
Плач супроводжує героїв коли вони прощаються, розлучаються з рідними, близькими людьми. Проводжаючи сина в армію мати обіцяє, не то собі, не то синові, не плакати, тільки щоб він залишився ще на одну ніч: „Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду” [1, 7], але „тої ночі сиділа на подвір’ї стара мати та захриплим голосом заводила” [1, 8].
Проводи Миколая в армію швидше за все нагадували похорон. Немов би передчуваючи, що проводжають назавжди „жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка... Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист” [1, 8]. Межові стани матері і батька приводять читача в шок, вселяють жах, а самі батьки знаходяться на межі між реальністю та божевіллям.
І це не поодинокі випадки, коли простих сільських хлопців, які звикли працювати на землі, а не вбивати, забирали на довгий час у військо, звідки вони приходили, якщо приходили, з психологічними травмами. Можна згадати і Івана Дідуха, і Івана, сина Романихи яка „плакала, як [Іван] до бранки йшов” [1, 61], і Тому Басараба, за яким Семениха „плакала, як [його] до войска виряджали” [1, 127].
На сторінках Стефаникових новел плачуть не тільки проводжаючи в останню путь чи у військо, а й випроводжаючи у світ на пошуки кращої долі.