Все село проводжало Івана Дідуха в омріяну, на той час багатьма, Канаду, яка асоціювалась у покутян з достатком та панством, але навіть в такі хвилини „від жіночого стола набіг плач... та всі голови мужиків на груди похилив” [1, 51]. а згодом - „...ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач” [1, 54]. Та й у Івана, чи то з відчаю чи з жалю, „одна сльоза покотилася по лиці, як перла по скелі” [1, 52], так жаль йому було залишати рідні нестатки та їхати в чужі, проте достатки.
Від усвідомлення тривалої розлуки з сином та братом плакали герої новели „Вечірня година”: „всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку” [1, 79]. І, як бачимо, не марно – розлука з батьком і сестрою Марією виявилася вічною. Тільки старенька, згорблена мати, яка спочатку й не пізнала рідного сина, оповіла йому про сімейне горе. А згодом померла мати...
Сльози, спричинені вимушеною розлукою з сином, проливає й стара Грициха. Вона „обсипалася слізьми” [1, 76] і „пуска[є] старі слези за водою” [1, 77] в очікуванні сина Федора з тюрми.
Плачуть самотні герої згадуючи минуле, молодість. Плаче баба Тимчиха згадуючи діда Тимка [1, 30]. Плакав Максим, коли випивав і згадував про свою одинокість, та й так її виповідав, що аж співрозмовникам „сльози стануть в очах”[1, 62]. Плаче дівчина-сирітка у якої недавно померла мати: „В людей свєто, а в нас, як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. ... Дівчина плачучи вийшла” [1, 67].
Плачуть молоді матері-покритни і їхні сльози засихають на молодому лиці [1, 195], бо їхні рідні „сльозами прали пелінки байстрюкові” [1, 197]. Та недобрі очі і лихі язики не тільки заставляють плакати, а й іти з цього світу, іти на завжди, іти в небуття, іти не природнім шляхом оскверняючи свою і не без того гріховну душу.
Плачуть герої Стефаникових новел від болю, сорому та втоми. „А вона, бідна, в плач” [1, 65]. „Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю” [1, 83].
Плачуть зі злості: „Семениха аж заплакала, аж затремтіла” [1, 24]; плачуть мстячись: „а ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти” [1, 156].
Інколи, щоб передати всю внутрішню повноту болю зовнішніми факторами, потрібно використовувати порівняння, що, безумовно, В. Стефанику вдавалося. „Сиджу я та реву, так реву, як би з ні хто паси дер” [1, 6].
Щоб передати спорідненість внутрішнього світу людини з неживими предметами та речами зовнішнього світу, з якими людина вступила в близьку спорідненість, немов з друзями-людьми, вжилася та сприймає їх як невід’ємну часточку себе, В. Стефаник асоціативно вкладає в них частинку людської душі, і змальовує їх як живі. Для Антона душевно спорідненою була хата – єдине, що в нього залишилося в цьому житті. Він бачив в образі рідної, батьківської хати щось живе, те що має душу, схожу на людську і може плакати. В стані штучного послаблення свідомості він бачить, як плачуть вікна, „як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мнов – так заплакала. - Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали..” [1, 6]. Федір, з новели „Лист” з ностальгією згадує дитинство і вчувається йому плач скрипки з якою вони ходили колядувати. „Скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче...” [1, 76]. Старий Палата, ностальгічно згадує молоді роки: „А сопілка висотує з грудей такий сум, що молоді парубки хилять дуже широкі плечі додолу і брудними рукавами обтирають сльози” [1, 213].Панові, який відчуваючи свій близький кінець, зі страхом перед невідомістю, з оглядкою на прожите життя, відчуваючи за собою гріхи, постійно причувалось, що образ, який в його хаті вже більше двадцяти років і з яким він зжився, як з чимось близьким, рідним, коли його нема дома, плаче. Він „ як би плакав на стіні. Мені здається, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату...
А це може бути таке аби образ плакав?
Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу... Прийшов до вікна, слухаю – плач; слухаю ліпше – таки плаче... Глипнув, а він заплаканий” [1, 143].
Плаче зі страху перед п’яним чоловіком Лесиха: „і плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає” [1, 16]; зі страху перед покаранням і сорому перед громадою Романиха: „почала борзо крізь плач говорити” [1, 59]; зі страху перед невідомим, жахливим прийдешнім плаче баба Дмитриха і її невістки: „баба і невістки розплакалися зі страху” [1, 91]. Зі страху перед покаранням „Ковалюк зачав плакати” [1, 152], а „з сіней бухав плач жінок, як червона луна” [1, 150], а „жінки заголосили” [1, 131] зі страху усвідомлення того, що пішов робити Миколай Басараб, а то дійсно було жахливо, бо коли повісився