причини свого незадоволення, не тільки її співом, а й своїм життям. Коли син його, Іван, ще малий був і грав на сопілці, то спів жайворонка, разом зі співом сопілки, на фоні сонця, радували душу Максима, а тепер нічого не залишилось, тільки спогади та його розбита душа... Тепер йому не милий спів жайворонка, який не тішить душу, а роздирає її спогадами про молоді роки, про щасливі часи, про загиблих синів... І він відсилає пташку „в ті краї де ще колачів не збирали, а дітей не порізали” [1, 175].
Озлобленість на весь світ, низька контактність з суспільством виливаються в тому, що він відкидає сторонню допомогу чужих йому людей, односельчан і залишається сам на сам зі своїми проблемами, зі своїм горем, зі своєю самотністю... зі своїм багатством. „Діду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля”. Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда” [1, 175]
Всю збудливість холерика, роздратованість та непоміркованість свого характеру Максим виливає у вербально вираженому апелятивному монолозі до святих та Бога. Вступити у такий богохульний конфлікт може тільки відчайдушна людина, якій все байдуже, якій нічого втрачати, яка вже все втратила, крім свого беззмістовного життя. Саме таку ситуацію, в стилі експресіонізму, зумисне викривляючи дійсність і поміщаючи в неї Максима, змальовує В. Стефаник, чим створює психологічну напруженість сюжетної лінії.
Жінка Максима завжди дбала про образи, заквітчувала їх барвінком та васильками, „голуби перед ними золотила” [1, 173]. Ми не знаємо як ставився до цього Максим колись, та відколи померла жінка образи на стінах почорніли, а Максим говорить, що святих тепер багато, та всі вони до нічого.
На докори свого сумління, чому образи не прибрані, не заквітчані, не пошановані він, заспокоюючи себе, відповідає: „а ви, боги, мусити вібачити за барвінок – було ліпше дбати...” [1, 173].
Жайворонка Максим сприймає, як Божу пташку. Та після смерті жінки і синів він не хоче від Бога нічого. Він ображений на весь світ і навіть на Бога. „Лети собі геть до неба, скажи свому Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всі землі. Най твій Бог співанками мене не гулить, забирайси!” [1, 175]. Словами „твій Бог” (а не наш, тобто мій) Максим відсторонюється від Бога, а в його монологах присутні мотиви богохульства і зневаги. „Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів... Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце...” [1, 176]. З іншого боку Максима можна виправдати, оскільки в такій психологічно межовій ситуації важко контролювати свої внутрішньо емоційні процеси, а інколи й потрібно давати їм вихід на зовні, щоб розрядити свою внутрішню особистість.
„А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох” [1, 177]. Ця фраза перегукується з біблійною оповіддю про прохання матері Заведеєвих синів. „Тоді приступила до Нього мати синів Заведеєвих, і вклонилась і просила він Нього... „Скажи, щоб обидва сини мої ці сіли в Царстві Твоїм – праворуч один і ліворуч від Тебе один” [4, 29].
Іншою межовою ситуацією, дещо гіпертрофованою під впливом експресіонізму, є апелювання до невісток чи коханок синів, від яких він жадає побачити байстря або бодай губи його (синові) червоні на її шиї побачити, відчути запах його волосся.
У своєму внутрішньому світі Максим постійно „метається” в спогадах, в здогадах, в своїй диструктивній суті, в минулому, в майбутньому і в нездійсненному. Біль втрати заглушив у ньому здоровий психологічний характер та загострив увагу на стресогенній ситуації, важкому і болючому пережитку минулого, який набуває межових форм між акцентуацією та психічним розладом.
З іншого боку, характер старого Максима вольовий, працьовитий, не схильний до скиглення. Максим розрізав ногу до скла і позад себе побачив довгу нитку червоної крові, він не розвернувся і не пішов додому, а зупинив кров, пообідав, перепочив та продовжував, незважаючи ні на що, орати ниву.
Долю головного персонажа цієї новели можна визначити як трагічну. Життя зіграло з ним в злий жарт, забрало все, залишивши його спустошеним і ображеним на весь світ, в тому числі на себе. Максим надмірно зосереджувався, переймався своїм горем, що й позначилось на його психологічному стані. Роздратованість та незадоволення життям тільки пришвидшують руйнування здорової психологічної оболонки, що неминуче потягне за собою фатальні наслідки. Та, на жаль, так часто буває в житті, що добрі, працьовиті, довірливі та щирі люди, яким був Максим у „позатекстовому” житті, передчасно виснажуються морально, психологічно, та фізично, що тягне за собою ще більш непоправні наслідки. Життя таких людей закінчується приблизно за таким сценарієм, як життя наступної героїні.
Вдова Марта з новели „Гріх” на передсмертному ложі знаходить силу волі, щоб розказати селу страшну таємницю, з якою вона жила тривалий