Як висновок звучать слова І. Франка що: „сонна фантазія є не тільки репродуктивна, але й творча: вона потрафить уявити нам такі образи, такі сцени і ситуації, яких ми в житті ніколи не бачили і не зазнавали. Вона потрафить скомбінувати все те з величезного запасу наших звичайних вражень і ідей, послугуючися збільшеною в сні легкістю в асоціюванні ідей. Для сонної фантазій стоять отвором усі таємні скритки та схованки нашої нижньої свідомості, всі скарби всі скарби наших давніх, забутих і затертих вражень від найдавніших літ, усе те, що наша свідомість наяві хіба з трудом може вигребти. І над усім тим скарбом сонна фантазія панує безгранично, всевладно” [105, 111].

3.2. Стани неповної фактивності.

Неповна фактивність це стан часткової, неповної позасвідомості, коли людина перебуває на межі між свідомим і позасвідомим - марення або гагюцинації. Марити визначається як „безладно, безтямно говорити в гарячці або уві сні” [111, 2, 574]. Натомість галюцинація це – „неправильне слухове, зорове, дотикове, нюхове, смакове сприйняття, зумовлене порушенням діяльності мозку або хворобливим станом організму” [111, 1, 567].

Справжні галюцинаційні марення, у творчості В. Стефаника, виникають тоді, коли людина позбавлена, наприклад, води, відпочинку, їжі. Баба із новели „Сама-самісінька” пролежавши хвора цілий день в хаті підвечір намагалася дістати з дзбанка води й опинилася на землі. В напівсні їй примарився чорт, якого вона намагалася відігнати рукою. Сам факт того, що вона опинилася на землі в ослабленому організмі й свідомості людини, яка опинилася за крок від смерті, асоціювався з пеклом, яке за давніми віруваннями знаходиться під землею. З-під печі виліз чорт і сів навпроти баби. Вона відвернулась, але за мить він знову сидів навпроти неї. Марення баби співпадали з реальними тогочасними поглядами на чорта – з „довгим хвостом”.

Богобійна баба відганяла від себе чорта, та, будучи безсилою, психологічно програвала своєму ослабленому організму, в уяві якого плодилася щораз більша кількість чортів, що лізли в очі, вуха, рот, „сідали на голову”. В українській мові вираз „сідати на голову” має значення отримувати повну владу над ситуацією. В такому випадку роками формована надсвідомість вказувала бабі на останню лінію оборони від нечистого: „Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього і хотіла так донести до чола, аби перехреститися. Але малі чортики сідали всіма на руку та й не допускали хрест на собі зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.

Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врешті чорт обіймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зірвалася на коліна і впала лицем до вікна” [1, 33]. Те, що баба не змогла перехреститись у своєму марені, передавало у її підсвідомість повідомлення, що вона грішна і її душа належить чорту, а як наслідок, реакція на таке повідомлення – задоволений регіт чорта.

Падаючи, перед очима промайнула картина, а психологічно-асоціативна реакція організму на це подразнення підсвідомості в галюциногенному стані перетворила на те, що з вікна вже „летіли на бабу їздці. У зелених кабатах, із люльками в зубах, на червоних конях” [там само]. Їздці – це асоціативна відповідь підсвідомості на швидкі переміни перед очима. Це і рух з землі до вікна, і від темного до світлого. Зелені кабати на їздцях – це наслідок подразнення зорового органу зеленими деревами, кущами, що їх несподівано побачила баба за вікном у галюциногенному стані. Люльки в зубах – це можуть бути стовбури й гілки дерев. А оскільки все це діялось під вечір, при заході сонця „як сонце вже злізло бабі у ноги” [1, 32], велике й червоне, воно нагадувало підсвідомості червоних коней.

Коли баба розплющивши очі і побачила картину з вікна, вона знову їх закрила, й тоді земля у хаті, на якій вона лежала, розкрила свої вуста, а баба падала в долину, у пропасть, де зловив її чорт закинув на плечі й почав летіти з нею невідомо куди, як вітер. Від такого видіння баба рвонула головою і вдарилася до стола. З голови потекла кров, баба схлипнула й померла, і тільки мухи, які ще при житті лазили їй до рота, вух і по голові, що підсвідомістю в галюцинаційному стані трактувалися, як чорти, дальше повзали по мертвому тілу та пили ще теплу бабину кров. Щораз їх ставало більше й більше, і всюди вони розносили бабину кров.

У іншому агонійному галюциногенному марені подразником виступає яскраве світло каганця. Лесь із новели „Скін” перебуваючи в стані затяжної агонії мучився помираючи, а тому весь час дивився на світло каганця, яке мерехтіло перед його очима. Коли дивився на світло, то немов знаходився тут, на цьому світі, у своїй хаті, а як тільки заплющував очі, то одразу „западався в якийсь другий світ... А той другий світ був болючо дивний.” [1, 85].

Заплющивши очі бачив на подвір’ї багато малих дівчат з квітами в руках. Всі дивляться на могилу й смерті виглядають. Він ясно бачив їхні очі. Протер свої очі й каганець зник з перед очей, а також вхопив жилу, щоб голова з пліч не впала, а отже, міг реагувати на марення, оскільки за народними віруваннями перед смертю до людини приходять ангели, яких він бачив в образі малих дівчат, а смерть з косою приходить, тому він „ймив жилу на