Коли чорти втомилися, то сіли за стіл і повисували червоні язики, які у Федоровій уяві асоціювалися з вогнем, що він його поклав під стодолу Курочки.

Як і баба з новели „Сама-самісінька”, Федір бачачи чортів намагається молитися, але в такому стані позабував геть усі молитви й навіть забував хреститися, хоча знав, що треба освятити хату.

Отже, галюцинації Федора з новели „Палій” показують нам, що:

1. Галюцинації мають схожість із снами, хоча не є сном;

2. Галюциногенні процеси відбуваються фрагментарно, арабескально, тобто складають серію картин або слайдів;

3. Мають реальне підґрунтя, тобто є наслідком реальних, денних ситуацій, які мали місце в житті героя;

4. Легко асоціюються з реальними речами, подіями чи вчинками;

5. Галюцинації виникають внаслідок дефіциту або повного позбавлення людини сну, їжі, тепла... та інших життєво необхідних для життя та здоров’я людини факторів.

У стані штучного пониження свідомості у Антона з новели „Синя книжечка” відбуваються такі типи галюцинацій:

а) слухові галюцинації: „А ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!” [1, 5];

б) зорові галюцинації: „Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають... – Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й відступив-єм цалком” [1, 6];

в) кінестезичні галюцинації: „Сів я на приспу... Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю – не пускає” [1, 6].

Слухові галюцинації відбуваються також з героєм новели „Басараби” Томою. Йому вчувається, як постороння вища сила закликає його повіситися. „Та й ніби каже, ніби лопатою легенькою в саму голову слово суне: „А йди ж, а йди ж за мнов, так тобі буде добре, добре”. А я ймуся за постіль та так тримаюся, що м’ясо в руках тріщить, як би живе розтягав...” [1, 128-129].

В цій новелі галюциногенний стан розкривається з середини, очима його учасника й одного з героїв новели „Басараби” – Томою. З його уст розповідь про неспокій звучить як трансцендентна реальність загалом і трансцендентна психологічна функція зокрема, яка виникає внаслідок протистояння між свідомими та несвідомими психологічними процесами станів неповної (часткової) фактивності індивіда. [66, 338]. Він сам це підтверджує, починаючи розповідь про свої нічні галюцинації. „Я не знаю, відки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти свої, а гадки свої, ти продираєш очі, аби нагнати їх, а вони, як пси” [1, 128].

Скидається на те, що це якась глибока психологічна, а то й спадкова травма яка притаманна цілій родині Басарабів, та інколи, за певних обставин, загострюється і активується. В пік загострення – не контролюється особою, немов би заворожуючи, загіпнотезовуючи, і вийти з цього стану допомагає тільки постороння людина, яка заговорить і виведе з такого стану. Тому це не зовсім стан нічного марення, це межовий стан марення, внутрішнього самогіпнозу і денної трансцендентної реальності, щось на зразок психологічного розладу з елементами спадковості.

Герой новели „Такий панок” у зв’язку з докорами сумління зустрічається з такими двома типами галюциногенних станів як:

слухові галюцинації: приходячи вночі додому чув, як на стіні плаче ікона;

оптичні (зорові) галюцинації: одного разу подивившись на образ побачив, що він заплаканий.

ПСИХОЛОГІЗМ І ПОЕТИКА „ПРЯМОЇ МОВИ”

У ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

(монологи, діалогізовані монологи й діалоги)

Досить типовим для Стефаникових текстів є зображення відносно рід-кісного акту духовної діяльності, суть якого полягає в тому, що вкрай розбурхана життєвими потрясіннями свідомість людини розкривається в майже не контрольованих, не стримуваних вольовими зусиллями ви-словлюваннях уголос, - внутрішніми монологами і монологізованими діалогами.

Монолог виражає думки героя, скриті від соціуму, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та вольові стани.

Зазвичай монологи виражають почуття самотності героя, любовні чи душевні переживання, розчарування, втрату близької особи, жаль, патріотичні почуття, красу природи, психічні розлади...

„Наявність у монолога суб’єкта, адресата і ситуації зумовлюють те, що він так чи інакше підлягає діалогізації прихованого, опосередкованого чи явно безпосереднього характеру”, - говориться в літературознавчому словнику довіднику, і згодом додається, що зображуваний у монолозі світ „підлягає суб’єктивізації і з’являється через призму його насичених емоціями спостережень, згадок, рефлексій, марень чи фантазій. Переживання такого суб’єкта можуть скеровуватися до себе, до свого Я або назовні, до адресата, до ін. людей” [82, 465].

У В. Стефаника монологи чи монологізовані діалоги часто знаходяться на межі з „потоком свідомості”, який передбачає процес художнього зображення функціонального стану психіки в її складності, розчленованості, асоціативності (віддаленій чи спорідненій), а інколи й незв’язаності та спонтанності.

В. Стефаник часто подає свого героя в ситуації відчаю, розпуки, захмеління з горя, тобто в такому стані, коли наболіле ви-ривається назовні в емоційно насиченому слові.

Саме в такому стані зображується Антін з новели „Синя книжечка”, що „п'яний викрикує на толоці” 1, 5; його висловлювання, що перебиваються паузами та експресивними жестами героя, і становлять зміст цілої но-вели. В. Лесин слушно відзначає, про саморозкриття героя „ніби перед співчутливими свідками його горя” 76, 174, хоч насправді