Новела „Синя книжечка” – це суцільний жалісливий монолог підсвідомості п’яного Антона за втраченим маєтком, а отже й господарським життям. Вся новела побудована в стилі монологічних арабесків послідовних в часі, за винятком 17 рядків – слів автора, у порівнянні з 51 рядком – внутрішній монолог головного героя.

„Майстер новели” у внутрішніх монологах головного героя широко використовує порівняння. Зокрема, характеризуючи внутрішній стан героя використовує такі порівняння: „Ой легко, як камінь гризти”; „Аби так моїм ворогам конати, як мені було з моєї хати відступати”; „Гатить руками у землю, як у камінь” 1, 6.

У Стефаника за монологом стоїть не тільки історія розладнання селянина, як фізичної особи, а й історія розладнання душевних сил: оскільки із соціальним неблагополуччям героя тісно пов'язане неблагополуччя у його внутрішньому світі, всі його психічні і душевні травми. І Антін не єдиний стефаниківський герой, що виливає свій душевний стан на публіку в сп’янілому стані. Чи не зайве це підтвердження тому, що сп’яніння це тільки мотив, фактор, виправдання, підстава для розв’язання героєві язика у його безвідповідному монолозі чи монологізованому діалозі до світу?

Про свої біди „горланив на ціле село” 1, 13 сп'янілий Проць із новели „У корчмі”. Тут у діалог Івана з Процем майстерно вписується умовно діалогізований монолог Проця з його жінкою, який з вуст Проця лунає як діалог, а також невербальні і позатекстові репліки жида, - зрозумілі з жестів чи слів автора. „- Я чисом хочу ї дати огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! ?¬ґ¬Ъ ¬Ю¬С¬в¬Я¬а¬д¬в¬С¬д¬Ц, - ¬Ь¬С¬Ш¬Ц, - ¬д¬Ъ ¬л¬а ¬У¬Ъ¬Х¬Ъ¬к, ¬д¬а ¬Х¬а ¬Ь¬а¬в¬к¬Ю¬Ъ ¬д?¬Ф¬Я¬Ц¬к, ¬д¬С ¬л¬Ц ¬Ю¬Ц¬Я¬Ц ¬з¬а¬й ¬Щ¬Т¬Ъ¬д¬Ь¬е¬У¬С¬д¬Ъ?Ў± Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений...” 1, 12-13.

Майстер Іван, з однойменної новели, „вдурів” від життєвих незгод: „То лиш так здаєси, що він добре говорить, але єму в голові рівно хіба...” 1, 22. І знову ж таки, для відтертого монологу-сповіді Івана, автор використовує горілку, як засіб розв’язання язика. Бо кожного разу, коли майстер приходив до корчми і напивася в міру: ні мало ні забагато, то розповідав одну і ту ж історію кожного разу. Це вже скидається на серйозний розлад психіки, глибоку психологічну травму. Можливо саме тому, йоні ніхто ніколи не перебивав і всі, навіть жид, уважно слухали. А коли доходив до певного місця, напивася понад міру і замовкав. Ніхто і не просив продовжувати, бо всі і так добре знали чим ця історія завершувалася. Тут герої міняються ролями: майстер замовкає, а селяни вступають в діалогічне мовлення. Вся ж новела на 90 складається з монологів і діалогів, з перевагою монологу майстра, який включає в себе монологізований діалог майстра з мамою, чоловіком-посланцем та священиком.

Варто зауважити, що й діалогічне мовлення між селянами в корчмі теж відбувається у стані штучного пониження свідомості індивіда. Коли мова заходить про гуцула, який нібито звів з розуму майстра, то за допомогою епаналепсисного речення Стефаник змальовує згоду інших селян з мовцем: „Правду каже, ой, бігме, правду” 1, 22.

Новела „Святий вечір” перенасичена монологами й діалогами. Із 129 рядків новели 102 – це монологи й діалоги і тільки 27 (переважно короткі) – слова автора, серед них найпоширеніший рефрен: „Пила” 1, 68-69, який повторюється 5 разів, а згодом творить ланцюг градації: „Пила... Напилася... Випила решту” 1, 68-69.

Спочатку новела побудована, як конструктивний діалог матері з сином, згодом такий же діалог жінки-жебрачки з селянами, які приносять їй їжу за те, щоб вона виговорила „Отче Наш” за покійних. Та коли жінка залишається на самоті, напивається, то в монолозі виливає свою згорьовану душу грушці, що видніється за вікном. „Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.” Звертаючись до померлого чоловіка: „Видиш, старий, як я собі без тебе пю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує” 1, 68.

Іван Дідух із новели „Ка-мінний хрест”, на прощальному застіллі, після випитої певної дози алкоголю, свій стан характеризує словами: „Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!” 1, 49 Цією тугою перейняте все прощальне слово чоловіка.

Новела побудована ніби за зразками класичного діалогу, який намагається побудувати головний герой, але ніхто не йде йому на контакт, і виходить, що Іванові слова або нікому не потрібні, або настільки болюче правдиві, що й нічого сказати, і тільки автор вводить ясність та підтримує зв’язаність арабескальних фраз Івана Дідуха. Інші персонажі лічені рази втручаються в