У новелі використовується порівняння, за допомогою яких Стефаник намагався більш зрозуміло, яскраво, художньо і доступно передати не тільки умови важкого життя чи праці селян, але й їхні внутрішні духовні переживання, відчуття і біди, абстракті уявлення й психічні асоціації простих селян, що, безумовно, проектувалися на оточуючий їх зовнішній світ і були своєрідним дзеркалом душі, внутрішнього світу і психологічного стану героїв.

„Посторонки моцувалися, як струнви” [1, 45];

„догори ліз кінь, як по леду” [1, 45];

„... Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі” [1, 45];

„Згори кінь виглядав, як би Іван повісив його на нашильнику за якусь велику провину” [1, 45];

„ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом зі синьої сталі” [1, 45];

„Іван все тримав дишель, як би під пахою” [1, 45];

„все ходив схилений, якби два залізні краки стягали тулуб до ніг” [1, 46];

„зівав він (горб) ярами та печерами під небеса, як страшний велетень” [1, 46];

„залягла тінь Іванова, як великана схиленого в поясі” [1, 47];

Іван „хитав головою, як би молитву говорив” [1, 48];

„не гнітить його тягар води, як гнітив від віків” [1, 48];

„глянув із берега на води, як на утрачене щастя” [1, 48];

„отак Іван дививси на людей, як той камінь на воду” [1, 48];

„потряс сивим волоссям, як гривою, кованою з ниток сталевих” [1, 48];

„то-сте (тимофіхо) в данци ходили, як сновавка – так рівно” [1, 48];

„заскреготав зубами, як жорнами” [1, 49];

„погрозив жінці кулаком, як довбнею” [1, 49];

„підемо світами і розвіємоси на старість, як лист по поли” [1, 50];

„Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть” [1, 51];

„від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-помежи гострих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив” [1, 51];

хрест „такий тєжкий, що горб го на собі не скине, мусит го на собі тримати так, як мене тримав” [1, 51];

„Так баную затим горбом, як дитина за цицков” [1, 51];

„очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить” [1, 52];

кочєв-єм си по соломі, як худобина” [1, 52];

„одна сльоза покотилася по лиці, як перла по скелі” [1, 52];

„аби-м ходив, як дика звірь” [1, 53];

„вона (бесіда) розліталася в найрізніші сторони, як надгнилі дерева в старим лісі” [1, 54];

„Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них; але і в горлі мозилі понаростали” [1, 54];

„Йдуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонит по замерзлій землі” [1, 54];

листя „дрижить подертими берегами, як перед смертю” [1, 54];

„...ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач” [1, 54];

„Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катранє з себе, бо ті вітоличкую, як курву” [1, 55];

Міхайло „вірищав, як стеклий” [1, 55];

„Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук” [1, 55].

Старий Максим із новели „Сини” „втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі” [1, 173]. З горя він теж занурився в свій внутрішній світ, і фактично обірвав контакти з зовнішнім. Основна форма задоволення природного бажання – спілкування з собі подібними – монолог, інколи монологізований діалог з уявними персонажами: „Приходять до мене роєм ті підкьопані: „Діду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля”. Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда” [1, 174-175].

У цій новелі можна простежити явні психологічні відхилення у психіці Максима. Його монологи звернені не тільки до мертвих синів, дружини, невісток, а також істот, що за своєї природою не призначені на діалог: коня і пташки, а й до вищої духовної особи – Бога. Характеризуються високою експресивністю, різкістю в оцінці певних подій та явищ, безпідставному звинувачені, злобністю, підвищеним тоном...

Дід Михайло — єдиний з чотирьох персонажів у новелі „Вістуни”, який висловлюються. Всі інші мовчать. „Попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель... гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене”, і тільки на якусь хвильку повернувшись до справи, „буде далі сотати свої думи” [1, 94].

Його монологи-роздуми про себе, про життя, про рідних здебільшого внутрішні, але в один момент репліка внутрішнього монологу виходить на зовні, звертаючись до дітей: „А ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете?” [1, 94]. Та відповіді не чується, а дід дальше сотає свої думки. Таке явище у творчості Стефаника не поодинокість, а закономірність. Героям важко знайти діалог з зовнішнім світом і вони часто діалогізують своє внутрішнє мовлення, свої думки, що зреалізовує їхні природні людські бажання, бажання бути почутим і бажання діалогу як бажання бути потрібним. А оскільки художній текст в великій мірі це авторська проекція реальності, в більшості несвідома, то це теж можна, а навіть варто застосовувати до автора.

Отже, і автор, і герої, що висловлюються, і персонажі, що слухають, констатують