Промовиста кінцівка новели:

„У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Ка-терину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здале-ка”, виповідуючи всьому селу його безпросвітні вчинки, які й вили-лися в намову старої і її готовність до власної насильницької смерті: „...Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще підховаю її дитину, то піду за нею, ви, шельми!” [1, 200].

А ось у новелі „Вовчиця” зовсім не подано реплік у відповідь основному і єди-ному голосу героїні, що звернений то до „зниділих і брудних шляхти-чів”, то до „злодія”, то до „покритки з тяжких наймів” [1, 195].

Важливим для автора є тільки слово цієї неординарної особи, матері Терези свого часу, що сама ставала на периферії всіх людських бід: „приймала всіх грішних людей, дезер-тирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж су-сіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей” [1, 195-196].

Робити знов і знов якісь підрахунки в кожному з цих творів немає потреби: панівне місце монологу очевидне.

Психологічний реалізм Стефаника криє в собі могутній потенціал узагальнення, дослідження ширших соціально-психологічних явищ через аналіз однієї, часом навіть не центральної, не найтрагічнішої ситуації, як, наприклад, в новелі „Ангел”:

„Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. „Славайсу” — „Навіки слава”,— лиш тільки бесіди і розмови” [1, 29].

Тому-то залишилося у неї тільки двоє вірних, тобто здатних терпляче вислуховувати не-скінченну мову старої співрозмовників: покійний дід та „ангел”, давно куплена ікона,— обоє, як ми розуміємо, безсловесні, не створені для діалогічного мовлення.

Письменник показує не тільки самотність старої Тимчихи, а й суспільні негаразди, заклопотаність усіх тих, хто не знаходить ні часу, ні сил вести з нею тривалі розмови: люди ніби уникають спілкування, всіляких нагод множити свої біди на нещастя інших, обтяжувати душу собі й комусь. Тому своєрідний катарсис, очищення душі від-бувається тільки серед найближчих свідків.

Зміст відкритого Стефаником явища неможливих діалогів сягає далеко за межі поетичного прийому. У ньому — могутній соціально-психологічний резонанс, велика типізуюча і викривальна сила, що примножується з кожною новелою.

Ситуація в новелі „Осінь” ніби придатніша для того, щоб звести персо-нажів у діалог. Вони і сходяться — в хатній лайці. Але до цього тривалий час слово кожного лунатиме автономно:

Митро — „приго-ворюючи до чобіт”:

„Бігме, кину в піч, шпурну в огонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси – вікинь на гній та й плюнь – та й вже!” [1, 34];

Митриха — з „гадками... над купою дрантя”:

„Порозпадалиси на січку. Колопеньок не посієш, бо треба їсти, полотенца не купиш, бо грейціра нема, - прийде до такого, що мемо голі ходити. Залатай в однім місці, то просічеси в другім. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я їх і не перу як варт, але павутина все павутиенов! Бог знає, як їх латати, з котрого боку братиси до них?” [1, 34].

Митрова мама — звертається до бога, вимолюючи собі смерті:

„Божечку, Божечку, найди мені смерті, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай, спокутувала всі гріхи, що-м нагрішила... Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що ні так тєжко караєш?” [1, 34-35].

А коли вже минула буря Митрового гніву, від якого всім дісталося, знову подає-ться монолог старої баби до Бога. „Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси на купі... А так пекло у хаті. Боже, Боже, не тримай ні більше на світі, бо видиш, що нема як жити” [1, 36].

Розрізнена мовно-логічна діяльність композиційно обрамлює сварку та створює хоч якусь подобу розмови, бо до хатньої сутички і після неї ніби немає місця для спілкування. Таким чином, відчуження мовців виявляється типовим, основним станом в зображуваному Стефаником середовищі. Для діалогу, а це переважно сварка, майже бійка, вже треба якоїсь виняткової, специфічної колізії, межового збурення внутрішнього стану особистості.

Навіть коли вимальовується пара співрозмовників, то й тут діалог виглядає дуже своєрідним. Іван та Проць з новели „У корчмі” „котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить”. Коли ж Іван „очі вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже”, той у відповідь „помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда” [1, 11].

У новелі „Лист” діалог формується також у досить своєрідних умовах. Один з голосів — арештанта Федора — виразно монологічний: він представлений листом з криміналу, зверненим до своїх рідних. Зітхання матері та обіцянки брата — друга сторона діалогічного мовлення, та свого роду монологічного, або заочно діалогічного, що художньо вписується в заочну монологічну розповідь Федора, і виявляє своє ставлення до читаної розповіді Федора про тюремний побут та до його прохань берегти дітей, засіяти ниву тощо.

Репліки навіть другорядних персонажів, якими у „Воєнних шко-дах” зустрічають приїзд урядовця, не розраховані на сприймання, також не діалогічні, за винятком хіба що слів священика, звернених до попаді, і її відповідей. Усі ж інші просто вголос виказують свої потаємні думки