час. До цього вона не могла її розказати навіть священику на сповіді. Та смерть робить людей безстрашними і байдужими. Коли фізичні сили покидають людину, з’являється почуття безпорадності, безвихіддя, усвідомлення неминучого кінця та відповідальності за прожити та скоєне – з’являються психічні сили, які штовхають людину до відвертості, очищення, розв’язують вузли, які зав’язало життя.
Та навіть тоді, коли тобі нічого не загрожує, коли нічого втрачати і все байдуже, коли фізичне втрачає над тобою останні важелі впливу, а психологічна відкритість пливе спокійною рікою, навіть тоді, від усвідомлення страшної правди, пересихає в роті, перехоплює дихання, розкоординовуються рухи.
Саме такий був психологічний стан Марти, коли вона намагалася розказати селу страшну правду її життя. Вона роки прожила з цією таємницею. Намагалася сповідатися і сповідалася, але правди сказати не могла. „Правди-м не сказала, відай, тому, що шелестить на нім риза, або тому, що дуже дивитьси в очі, або тому, що язик не повертаєси...” [1, 210] Страх перед людиною, перед моральним та психологічним приниженням, перед осудом, закриває їй рот.
Історія її гріхопадіння розповідається в двох епізодах, між якими вловлюється єдність, хоча мисляться вони, як два гріхи, які могли б не відбутися один без одного. Спочатку, згідно з новелою, вони спалили частину села, намагаючись спалити панські маєтки. Згодом поховали повішеника разом з людьми, а не на окраїні цвинтаря, як годиться в таких випадках.
Художньо яскраво зображено психологічні переживання та душевні муки подружжя. Марті здавалося, що то не вогонь тягнеться до неба, а кров людська. А чоловік, від усвідомлення скоєного, з жаху і страху щоб не кричати, сипав порох в рот. Але відбувалося щось схоже як в біблійній притчі, - якщо ви не говоритимете – говоритиме каміння. „Зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло канавки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричіти...” [1, 211].
Чому Марта, стільки років мовчавши, сьогодні наважилась розказати селу правду? Тому, що лікар сказав, що кожна година її життя може виявитись останньою. І чи то страх перед невідомим, чи розуміння своєї захищеності перед світом та цими людьми, чи найболючіші муки сумління, які, безперечно, посилились у стані послаблення психологічної свідомості та життєвих ознак...
В. Стефаник лаконічно змальовує внутрішньо психологічну реакцію людей на приголомшливу правду, та зовнішні її вияви передаються через рухи, стан очей... „Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею води з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах” [1, 211].
Ця історія є наслідковою по відношенню до наступної у якій Марта розповідає, як повісили чоловікового брата за Україну, а він намагався це приховати. „Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах додому, та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку... Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова” [1, 211-212].
Ця подія стала переломним моментом в житті чоловіка, а в кінцевому підсумку призвела до передчасної смерті. Марта робить висновок що „хлоп від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох...” [1, 211].
Можна припустити що за темпераментом Марта і її чоловік були меланхоліки. За спрямованістю меланхолік інтроверт, тому він важко переживає зміну середовища, некомфортно, чужорідно почувається в новому оточені.
Та попри все Марта - добра особистість. Вона розуміє, що ні моральну ні фізичну шкоду вона компенсувати не в змозі, проте заповідає своє майно селові. Вона милосердно намагається навчити інших простих людськи істин, що „як сумліннє заговорить, то такі слова палючі в кождій жилці, що ті слова скалу розсиплюють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумління... Блискавка по небі не така страшна... Це Бог добре вчинив, що сумліннє не говорить голосно” [1, 212]. Не дарма кажуть, що найвищий (=найтяжчий) суд – суд совісті. Ніяка кара не приносить стільки болю, як докори сумління. Від фізичної кари можна втекти, її можна пережити, витримати, але докори совісті завжди будуть в тобі, каратимуть тебе безжально та жорстоко, каратимуть за давно минуле і забуте, каратимуть тебе з середини: з голови, з серця, з душі, і ти ніколи їх не позбудешся, ніколи не відчуватимеш спокою, повної спокути, прощення, забуття, полегшення... На душі у тебе завжди буде камінь, який шептатиме: ти винен! І тільки смерть спокутує і відкупить тебе від гріха, сховає від совісті. „Коби вмерло зі мнов і сумлінє моє... Давай свічку, я вже не ожию” [1, 212].
Сумління Марти померло разом з нею, бо прийшов її час. Та гонить воно „від стіни до стіни” [1, 77] героя новели „Вечірня година”. Приїхавши у вже порожній батьківський дім, він ніяк не міг знайти внутрішнього спокою, „ходив та ходив по хаті” [1, 77] в роздумах, спогадах, каяттях відчуваючи докори сумління.
По-експресіоністськи В. Стефаник змальовує вечірню