Винятковість самої форми мовної діяльності героїв зумовлюється винятковістю обставин, у яких вона відбувається. Маємо на увазі від-сутність прямого співрозмовника, а часто — навіть слухача, який був би зайнятий спеціально сприйманням слова героя.

Пейзажні замальовки часто служать, як фон для монологічних роздумів головних героїв.

Отже, монологічні структури в поетиці Стефаника — не форма-лістично художній хід, а відкритий письменником змістовний відповідник до зображуваного ним стану свідомості його героїв.

У новелах Стефаника давно привернула увагу літературознавців майстерність діалогу.

Головний герой у момент зображення перебуває у стані душев-ного зрушення, в межових станах психічної свідомості, часто — внутрішнього звіту перед самим собою, не-рідко — у сповідальних звертаннях до бога, до світу. Присутні персонажі другого плану втручаються зі своїм словом, яке зародилося у відносно спокійних психічних станах, у сповідальне слово центрального персонажа. Нетотожність внутрішніх станів ви-ливається в непорозуміння між дійовими особами: другорядні голоси переривають сповідь, заважають її природному плину.

Аналізуючи цю діалогічну атмосферу, Стефаник відтворює не-рівноправність реплік основного й інших персонажів, і показує, що це спілкування відбувається не на паритетних засадах сторін, хоч би й з перемінною активністю тієї й іншої, як це властиво живому діалогу.

Зображуючи діалогічні взаємини між персонажами, Стефаник доводить неможливість діалогу при даному психічному стані героїв.

Отже, розмова є, але — лише з самим собою.

Зміст відкритого Стефаником явища неможливих діалогів сягає далеко за межі поетичного прийому. У ньому — могутній соціально-психологічний резонанс, велика типізуюча і викривальна сила, що примножується з кожною новелою.

Складніша форма монологу, якою є в Стефаника форма діалогізованого монологу, має своє змістове підґрунтя в естетиці письменника, в його психологічній концепції. Бачачи свого героя пригніченим со-ціально й духовно, Стефаник, одначе, спирається на його життєвий досвід. Так, у новелі „Май” монолог вбирає внутрішньомовні компо-ненти наймита Данила у формі невласне прямої мови, та пана - у формі прямої мови: діалог першого з другим, опис поведінки героя перед паном, навіть сон. Усе це виростає з соціального досвіду наймита, достатнього, на думку письменника, для того, щоб уявити, відтворити, навіть передбачити взаємини пана і мужика.

Отже, основні новаторські здобутки художньої творчості В. С. Стефаника пов’язані з розвитком форм прямої мови, а саме – монологізованого діалогу і монологу, при цьому, принциповим новаторством позначена саме перша структура.

Чистий діалог в В. Стефаника відбувається, переважно, в ситуації сварки, бійки...

Поєднання високого психологізму персонажів, пейзажотерапії, емоційності та ритмічності тексту, народних обрядів та символів... ставить В. Стефаника поряд з М. Коцюбинським, Г. Косинкою, Ю. Яновським – визначними майстрами психологічної літератури ХІХ - ХХ століття.

Використана література

Основне джерело цитування:

Стефаник В. Камінний хрест. Харків, 2006. С. 254.

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо /Б. Антоненко-Давидович; Упоряд. Я.Б. Тимошенко. - 1991

Адлер А. Понять природу человека. – СПб.: Академический проект, 1997.

Бальзак О. Физиология брака. М., 1995

Біблія. Українського біблійного товариства. Новий заповіт. 296 с.

Бондаренко Г., Барабаш Д. Психологічні аспекти новели „Кленові листки” В. Стефаника// Стефаник В. і українська культура. ч.1. – Івано-Франківськ 1991. – с.11-12.

Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари. //Горький М. Коротко, сильно і страшно. - с. 134. – К., - 1970.

Василь Стефаник – художник слова //ред. колегія Грещук В., Хороб С. та ін. Івано-Франківськ: Плай, 1996. – 270 с.

Вільде І. Твори: В 5т. – К.: Дніпро, 1986.

Вольтер Ф. Собрание сочинений: В 3 т. – М., Сигма-Пресс, 1998.

Гете И. В. Собрание сочинений: В 10 т. М., 1980.

Гинзбург Л. О психологической прозе. – М., 1971. – 464с.

Гнідан О. Д. Історія української літератури кінець ХІХ початок ХХ ст.: В 2 т. – К., 2005. – Т. 1. - 621 с.

Гноєва Н. Художній психологізм як об’єкт дослідження // Вісник Харківського університету. – 1983. - №245. – С. 3-9.

Голомб Л. Психологія покори В. Стефаника. //Стефаник В. і українська культура. ч.1. – Івано-Франківськ 1991. – с.26-28.

Данилюк І. В. Психологія „народного духу” у творчості В. Стефаника. //Данилюк І. В. Історія психології в Україні. - К.: Либідь, 2002. - С. 57-65.

Есин А. Психологызм. Руская словесность. – 1996. - №1. – С. 73-80

Загороднюк В. Психологізм творчості Михайла Стельмаха. – К., 2002. – 190 с.

Кодак М. П. Психологізм і поетика творчості Василя Стефаника. // Українська мова і література в школі. – 1980. - №9. – 33-42с.

Костащук В. Володар дум селянських: Друге, доп. вид. – Ужгород, 1968.

Коменський Я. – М.: ИДША, 1996.

Лабрюйер Ж. Познание человека. – М.: Олма-Пресс, 2000.

Літературознавчий словник-довідник. К., 2006. – 751с.

Леонгард К. Акцентированные личности. – К., 1981. – 390с.

Лесин В. Любимо Стефаника, вчимося в нього // Радянське літературознавство. – № 9. – К., 1969, с.30.

Матусяк Л. Філософсько-психологічна проблематика творів В. Стефаника. // Стефаник В. і українська культура. ч.1. – Івано-Франківськ 1991. – с.64-65.

Морачевський Ю. Василь Стефаник // Василь Стефаник у критиці та спогадах. – К., 1964

Называть вещи своими именами: Программные выступления мастеров западноевропейской литературы ХХ в. М., - 1986.

Олійник М. Вінок шани Стефаникові. Простий і недосяжний// Українське літературознавство. – № 13. – Львів. - 1971 с.96.

Павлик Р. Традиції В. Стефаника. І психологізм в українській літературі для дітей. //Стефаник В. і українська культура. ч.1. – Івано-Франківськ 1991. – с.72-74.

Пітер Л. Принцип Питера. М., 1990.

Піхманець Р. Психологія художньої творчості. – К., 1991. – 162 с.

Піхманець Р. В. Сила новелістичного таланту: [До проблеми психології творчості