Глибину внутрішньо психологічного напруження автор передає через несвідомі дії головного персонажа, який схвильований від спогадів, що несподівано проснулися в його свідомості, нервово ходить по хаті, з кута в кут, гладячи себе по чолі, щоб думки не повилітали з його голови, щоб він їх міг пригадувати знов і знов, щоб при першому бажанні зміг без зайвих зусиль поринути у ностальгічну приємність минулого у якій стільки цікавого, незабутнього, неповторного, в порівнянні з сьогоднішнім днем. Людство живе на цій землі віки, але від покоління до покоління в житті кожного індивіда час від часу настає „вечірня година”, яка твердить, що колись ти був щасливий, „Ми живемо в ті старі добрі часи, про які так часто буде чути наступне покоління” [22].

а тепер все не так, і ти з ностальгічною наївністю ідеш по стопах мільярдів попередників не поміщаючи, що життя є сьогодні і воно теж щасливе, веселе, цікаве, хай по своєму, дорослому, та потрібно зуміти його відчути, побачити, оцінити... Хоча оцінюємо ми, зазвичай, з відстані часу, забуваючи про те, що в нас його обмаль, зовсім не задаючись питанням „а чи вистачить?”, а раптом обірветься... Саме тому у людства немає ностальгічних спогадів про старість. Як тут не згадати слова Ірини Вільде, де вона говорить, що „смерть була б цікавим експериментом, коли б можна було його повторити...” [5]. Згадується притча про те, як один середньовічний шаман порадив чоловіку який не відчував щастя від життя іти десять днів на південь, навпростець, нікуди не звертаючи і там він знайде край, де життя набагато щасливіше, жінки набагато красивіші, дичини в лісі, а риби в річці набагато більше... І залишив „нещасний” свій рідний край, свою дружину, дітей... та й подався на південь. Через п’ять діб так втомився, що вирішив прилягти, а щоб не забути напрямку куди йшов, то ліг в ту сторону ногами. Та був він настільки виснажений, що спалось йому солодко та легко, а в сні повернувся у протилежну сторону, згодом встав та й пішов. Через п’ять днів прийшов у омріяний край. Зустрів жінку, яка була така ж як і його, тільки трішки краща, і діти такі ж як його, тільки трішки кращі, і дичини та риби було більше, і почувався він щасливіше. Чомусь так людина психологічно влаштована, що не вміє вона належно оцінювати сьогоднішній день, не може оцінити сьогоднішнє щастя, а живе як не мріями про світле, щасливе майбутнє, то ностальгічними спогадами про щасливе минуле, що яскраво та психологічно витончено змальовує В. Стефаник у новелі „Вечірня година”.

Чим старшою стає людина, тим частіше у неї з’являється ностальгічні відчуття, особливо коли трапляються відповідні для цього нервові подразники, як у даному випадку порожня батьківська хата, у якій все до болі знайоме, пов’язане з його молодечим життям, з рідними йому людьми.

Згадавши про друга, очі в нього стали „такі добрі, як у дитини” [1, 78]. А як лірично, якими пестливими словами, з якими деталями він згадує, як сиділи вони в друга в саду: „Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, із золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море” [1, 78].

Найчастіше у припливах ностальгії згадують безтурботні дитячі роки. В уяві дорослої людини вони малюються яскравими фарбами, а мисляться, як найщасливіші миті її життя. Герой згадує як „бігав розперезаний попід верби, та свистав, та галасував на все поле” [1, 78], пригадує найменші деталі щасливих моментів, навіть те, що на обід тоді вони їли хліб та сир з листка.

Ностальгічні спомини заколисували його, як сон і йому було приємно згадувати минуле, він ішов дальше, крізь своє життя, згадуючи все, що так глибоко закоренилося в його голові. Та ніяк не міг до кінця згадати мамину співанку, якої вона навчила сина в полі, коли він з Марійкою вівці пас, а мама принесла їм обід, вони сиділи на траві, а в млаку прилетів лелека, „мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:

Ой не коси, бузьку, сіна,

бо ся зросиш по коліна.

Та най тота чайка косить,

що набакир шапку носить.

Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли” [1, 79]. Стан очей головного героя яскраво відображає його внутрішньо психологічний стан душі, стан повного розчарування та безпорадності від того, що не може пригадати маминої співанки, що приходиться забувати те, що недавно пам’ятав, те, що є дороге його серцю, те, що служить для нього пам’яттю, спогадом, солодким „дотиком” до минулого.

Фраза „збирав усі сили пам’яті” свідчить про момент високої внутрішньої психологічної напруги персонажа, після чого він мимовільно не контролював своїх дій і вчинків, а „говорив голосно перші