„Нитка рвалася” ще тоді, коли він вперше ішов з дому у світ на науку. Так влаштоване життя, що ми не знаємо, що буде завтра, а не то через певний проміжок часу. Всі підсвідомо відчували, що розлука матиме свої наслідки, тому й плакали.

Головний персонаж згадує, як йому було важко за межами батьківського дому; гнувся, як лоза задля кусочка хліба і чув на собі сотні гордих очей. І ці очі так глибоко запали йому в пам’ять, так він їх яскраво відчував, немов би зараз бачив, бо підсвідомо „махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі” [1, 79]. Такий жест може свідчити про психологічну травму героя, якому не дають спокою оті горді люди, при згадці про яких, він до сьогодні почувається ніяково, намагається від них відмахнутись, щоб їх не бачити, не відчувати, щоб зайвий раз не тривожитись, не нервуватись, не заставляти напружуватись свою психіку, яка, безперечно, негативно та важко переносить цей спогад, реагуючи на це підсвідомим рефлексом.

В уяві спливають моменти, коли через тривалий час приїхав додому. Тата уже не було. Старенька матуся сиділа згорбившись з костуром на призьбі і навіть не пізнала рідного сина, а потім привітала: „Наша, синку, Марія вмерла” [1, 79]. Можна собі тільки уявити, що творилося в той момент у внутрішньому світ головного героя, коли перед тобою вищенаведена картина, а мати зустрічає тебе такими словами, вбиваючи морально, знешкоджуючи психологічно. І навіть зараз, у спогаді, він знову і знову болюче переживає ті моменти, втрачаючи відчуття реальності „несвідомо говорив мамину співанку” [1, 80].

Пригадує, як з мамою на цвинтар ходили, а мати оповідала про Маріїну біду. Та чомусь запам’ятовувались навіть деталі, як вітер здував з вишень білий цвіт, а той цвіт зливався з маминим білим волоссям і немов роса з того цвіту, сльози мамині спадали на лице, чи не тому, що обоє відчували близьку свою розлуку. Згадуючи мамині сльози, у самого підсвідомо потекли такі ж гарячі і впали на стіл.

Згодом, коли померла мати, він був на цвинтарі, між тими гробами, які недалеко один від одного. І знову згадався йому білий цвіт, який вітер здував з вишень, а той цвіт летів за ним і ввижалось йому, що тим цвітом мама та сестра кличуть його за собою. Він, мабуть, вже відчував, що залишився сам з родини і наступним буде він, що вже не довго йому залишилось, що старіє, а білий вишневий цвіт зливається з його сивою головою.

Всі ці спогади ввели головного героя в такий ностальгічний транс, що він „ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

Ой не коси бузьку сіна” [1, 80]

1.2 Характеротворення в умовах пауперизму

Володар дум селянських, письменник який переживав за селян, не міг оминути цієї болючої, як для себе так і для селян, теми – зубожіння простого люду. Це знаходить своє відображення у творах співця селянської долі, зокрема у новелах „Синя книжечка”, „З міста йдучи”, „Давнина”, „Май”.

Про пауперизм писав з різних ракурсів, намагаючись привернути до цієї проблеми якнайбільше уваги. Новела „Синя книжечка” – привертає увагу до психологічних переживань Антона, який в силу обставин втратив все. А дід його мав велике господарство. Новели „З міста йдучи” і „Давнина” заглиблюються в сите селянське минуле, через спогади, а в кінці змальовують злиденне сучасне. Новела „Май” перегукується з новелою „Синя книжечка” і є своєрідним її продовженням. Зубожілий селянин Данило іде найматися на службу до пана.

Забрати в селянина худобу, землю, яка вважалася святою, те саме, що забрати душу. В цьому полягала велика трагедія селянської особистості.

У новелі „Синя книжечка” з перших рядків відкривається внутрішній стан душі головного героя. Фраза „отой Антін, що онде п’яний викрикує на толоці” [1, 5] передає стан душі художнього персонажа. Поєднання слів п’яний і викрикує викликає асоціацію нещасного життя та великого душевного болю. Саме слово п’яний, такої асоціації не викликає, але в поєднанні з словом викрикує асоціація виникає і читач підсвідомо розуміє: не все гаразд у житті Антона, не від радості він кричить. Тільки біль, підсвідомий душевний стан героя, який у свідомому стані людина намагається приховати, у стані послаблення свідомості, виривається на поверхню.

Біль, який заставляє людину кричати, неодмінно є пережитком минулого, свідченням трагічного випадку чи сукупності таких випадків. При послаблені людської свідомості природнім, чи як в даному випадку, штучним шляхом, саме такі трагічні моменти першими виринають з підсвідомості та терзають внутрішній світ особистості.

Контекст новели підтверджує наші судження. Антін був нещасною людиною. Все своє багатство, показник селянського щастя, ішло йому з рук, як в воду кануло. Здихали корови, свині; позбувся волів, поля, хати... Та найбільший трагізм його життя - смерть жінки. Нокдаун. А за ним і контрольний постріл долі – смерть двох синів. Нокаут. І, як писав Антон Павлович Чехов „один біль завжди притуплює інший” [52], хоча „інший” на сходинку вищий від попереднього.

Втрата викликає біль, розпач, розчарування життям, небажання жити. Свідомість диктує інше – життя продовжується, потрібно жити. В будь якому випадку, дана точка є переломною, як в житі людини, так і в психологічному стані індивідуума. За цим порогом душевної порожнечі наступає різкий поворот життєвої дороги особистості, злам сформованої