психіки, прояв крайньої форми невербального вираження трагізму. В жінок виражається через надмірне захоплення релігією, Богом, милостинею до дітей та старців, самотністю; у чоловіків – надмірною пристрастю до алкоголю Саме таким шляхом пішов ліричний персонаж. „Антін як не той став. Пив, а пив, а пив”. [1, 5] .
І одні і інші намагаються виразити цим свою філософію забуття трагічної реальності. І в одних і інших це межові форми прояву глибокою психологічної травми.
Він не просто пив. І навіть не просто пив надмірно, що б виражалось словами пив і пив. Він пив безпробудно, що рівне стану безперервності і виражається словами „пив і пив, і пив”. [1, 5]
Своєрідним засобом вираження внутрішнього стану героя є діалогізований монолог. Говорить голосно „аби село чуло”. [1, 5] Перераховує весь селянський маєток, який з його „легкої” руки пішов у інші, господарські руки. А корова, свині, жінка, діти – у руки вічності.
Психологічний стан героя виражається діалогізованим монологом через прийом ретроспекції. Глибоке заглиблення у внутрішній світ ґазди, а сьогодні власника синьої книжечки констатує загальновідомий факт: біда не ходить одна.
Психологічно важко дається Антонові закономірний висновок: дід усе мав, а внук дивись до чого докотився. Це реальність, яку важко визнавати. Свідомість ліричного героя її визнає. Та психологія меншовартості не бажає з цим миритися. Душа збурюється. Знову хочеться кричати. Для заспокоєння показує селові синю книжечку. Надсвідомості і підсвідомості стає легше, але свідомість з цим змиритися не може, результатом чого є наступні слова:
- Ой, п’ю та ще буду. [1, 5]
Монолог Антона діалогізується вставкою слів війта, який картає селянина за те, що той розтринькав поле. Та свідомість виправдовується словами: „я ще не таких вітів видів”, [1, 5] спираючись на трагічність свого життя. Гордість не покидає людини, якій вже гордитись нічим. Чи це уламки психології успішного ґазди? Та швидше генетична гордість успадкована від батька та діда, яким було чим гордитися.
Жаль, вагання, біль, метання душі між категоріями „моє” – „чуже” передаються Стефаником у монолозі Антона засобом психологічного контрасту. „Не моє – та й решта!... Було моє, а тепер чуже... Не моє, що маю казати, коли не моє...” [1, 5-6].
Засобами асоціативного контрасту природотерапії митець намагається передати всю трагічність життєвої долі селянина, переносячи внутрішній стан душі людини на видимі природні процеси. „А ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!” [1, 5] Шум лісу асоціюється з шумом в Антоновій голові, з шумом людей у селі. Ліс говорить словами сільської громади, словами війта, словами внутрішнього голосу самого героя. Вигук мой, тобто гей, семантично закликає ліричного героя до пам’яті, до дії, закликає спам’ятатися.
Засобами асоціації з неживими предметами Стефаник намагається передати трагізм зубожіння ґазди, драматизм прощання зі своїм, а завтра вже чужим майном. Він пересилює людську душу в неживі предмети, зокрема вікна, призьбу, хату.
Сидів на призьбі. Встає, а призьба не пускає. Не пускає серце, свідомість не пускає. Як не як, а своє, рідне. Плачуть вікна, хата, як маленькі діти. Ліс їм нашіптує, а вони плачуть.
За допомогою дисоціації (порушення зв’язаності психічних процесів) автор намагається передати психологічний стан душі, яка знаходиться в перехідному стані від ґаздівської до пролетарсько-наймитської системи мислення і сприймання навколишнього світу.
Логічної послідовності в його монолозі також не спостерігається. Не всі слова проходять через свідомість, що свідчить про глибокий психологічний транс, який викликаний усвідомленням свого становища.
У стані штучного послаблення свідомості оживає хата, говорить ліс, не відпускає призьба, а вікна, немов очі рідної матері, плачуть. В тому ж стані, Антін продовжує ланцюжок алогічних, несвідомих комбінацій і витирає полою вікна.
Важко усвідомлювати несвідоме, а ще важче те несвідоме передати на папері. Та за допомогою художніх асоціацій з живою та неживою природою В. Стефанику це вдалося. В новелі „Синя книжечка” він зумів розкрити стан людської душі, передати трагізм, драматизм та психічний стан головного героя.
Чималу роль в деградації особистості відіграє алкоголізм яким Антін захопився після трагедії. Всі його людські якості деградують і він сам перестає себе поважати. Та чи зможе його дистимний тип характеру в поєднанні з меланхолійно-флегматичним темпераментом пристосуватися до нового життя?
Антін чоловік стереотипний, прив’язаний до свого мікросередовища і соціуму. Йому важко прощатися з своїм. Здається йому що ліс закликає його вернутися до хати, призьба не пускає, вікна плачуть за ним. Насправді це його меланхолійна душа навіює йому такі асоціації.
Для повної психологічної картини Стефаник використовує видиму мову психологічних почуттів. „Антін б’ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде”. [1, 5] В природі гомін іде, коли бити важким предметом по порожнині, [порожній металевій бочці, наприклад]. Антін, двома кулаками, де зібралися всі нещастя, всі трагедії його життя, б’є себе в груди, символ людської душі, людяності. Але там виявляється пусто, аж гомін селом іде. Все його Над-Я, високу моральну матерію його людської душі, вбило жорстоке, трагічне життя. Не залишилося нічого, ні матеріального багатства, ні душевного. Абсолютна порожнеча. Незважаючи на обмежений об’єм людських грудей, внутрішня порожнеча виявилася настільки великою, що гомін від неї чутний на все село.
Так трагічно, а водночас так глибоко, зобразити процес знищення людської душі – велике мистецтво, яке під силу тільки знавцю людської психологію, а, як висновок, таким ми можемо назвати В. Стефаника.
Наступною асоціацією „гатить руками у землю, як у камінь” [1, 6] Стефаник намагається сказати,