Плач, як вияв болю, як крик душі, як символ розкаяння в подальші хвилини супроводжує героя. Значно драматичніше слова плакати осмислюється слово ревіти. Воно більш глибоко вивертає душу, вражає читача, розкриває психологічний стан, зображає істиність покаяння. Саме тому автор устами персонажа промовляє: „реву, якби з ні хто паси дер” [1, 6], тим самим ще глибше зображаючи внутрішній світ героя. Душа не плаче, вона реве, а біль її за силою такий, як з чоловіка живцем пасмами шкіру здирати. Слова плакати і ревіти співвідносяться так, як слова дощик і злива, а чоловіче тіло і тіло внутрішньої людської душі – тотожні.

Виснажений асоціаціями, спогадами, душевними муками і болями Антін змирюється зі своєю долею, обводить рукою навколо себе і не знаходить іншого виходу, як пити поки є ще гроші. І тільки одне заспокоєння для своєї свідомості він знаходить – синю книжечку.

Щоб якнайглибше показати весь трагізм Антона, Стефаник використовує прийом ретроспекції і зображує героя у тривимірному просторі, починаючи з теперішнього часу, який найбільш детально висвітлений в новелі. Тоді переносить читача спогадами в минуле художнього персонажа та його сім’ї, зокрема діда. А згодом в фіналі новели кількома словами малює нерайдужні, примарні перспективи майбутнього ліричного героя, зубожілого ґазду, а у перспективі, фактично, трагічний кінець ґаздівського роду.

Байдужість, невпевненість, замкнутість, домінуючий песимістичний настрій, лінивство Антона з новели „Синя книжечка” приводять в кінцевому підсумку до трагедії його життя.

З іншого боку до питання пауперизму підходить Стефаник у новелі „З міста йдучи”. Він з погляду минулого малює картину зубожіння селянина, уже як доконаний факт. І не тільки матеріального зубожіння, але, в деякій мірі і, зубожіння духовного, деградації особистості. Навіть імен, колись заможних селян, а тепер пролетарів він не називає, немов би знецінюючи їхню особистісну і суспільну цінність, малюючи їх безликими, безіменними, гвинтиками системи, нулями без палички. Іменує їх просто: перший, другий, третій. Немає в новелі і найменшого натяку на змалювання особистості характеру. Називаються імена тих, кого ще можна назвати селянським людом, навіть після смерті. В цьому полягає глибокий психологічний аспект цінності такої людини в новому суспільстві. Це як цінність в’язня в німецькому концтаборі – йому теж присвоювали номер і це було його єдиною власністю.

Та найгірше інше: люди мирилися з новою дійсністю, дозволяли собі „навішувати номер” раба і не знати звідки чекали спасіння.

Новела починається словом Перший, у значені персонаж, устами якого автор проводить екскурс в минуле, де змальовує життя ще запам’ятного селянина Максима.

Образ Максима можна вважати загальним. Він служить тим узагальненим образом цілого поколінням галицьких ґаздів, які ще мале все. А образ Тимофія – символ перехідного покоління, яке через свою нерозважність пускає все під плин води.

Трагічна доля змусила Максима закритися від суспільства. До корчми ходив два чи три рази в рік. Топив горе в горілці. Та серце у нього було добре. Інстинкт людяності, потреба у людському спілкуванні, в оточені собі подібних, у психологічному усвідомлені своєї повноцінності, - інстинкти життя переважали над інстинктом смерті трагіжиття. Гостинно частував колядників, а в корчмі за його гроші „сороки й ворони пили – пив, хто не хотів!” [1, 62]

Не сила чоловіку тримати горе в собі, аби який він сильний не був. Бодай два, три рази на рік, а вирватись на поверхню мусить. Така людська психіка, навіть найміцніша. Не виняток і Максим. „То як віколідуємо, а він п’є порцію до нас та й сльози обтирає”. [1, 62] За жінкою жаліє не нажаліється, на сина нарікає, „а мій Тимофій все пустить – що до цинтля”. [1, 62] Напивався зрідка в корчмі і цілу ніч не знаходив собі ні місця, ні спокою. Навіть спав на призьбі.

Змальовується страх селянина перед майбутнім. Велику увагу приділяє старий Максим снам. Щоб заспокоїти свій внутрішній стан – звертається до ворожки. Та й не тільки Максим, а й навіть безликі наймити психологічно залежні від сонної фантазії і ворожбитства. А такого роду фобії – не найкращий компонент психічної свідомості заможного селянина. Це тільки мінус у боротьбі за стабільність селянського достатку. Це ще один крок до пауперизму – головної проблеми даного покоління селянства.

На фоні селянського зубожіння відбуваються криваві сімейні конфлікти. „Щогодини, бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та привє’зав та місив обцасами, як у глину”. [1, 65] Вмирають діти. „І гроші взєла, і горівку пила, а хлопець до трьох день та й на лаві!” [1, 65] А селянин мовчить, все в собі, чи між собою обговорить і ніяких дій.

На життєвих долях Максима і Тимофія, Другого і його батька В. Стефаник змальовує переломний момент переходу від селянина-господаря до пролетаря-наймита.

Разючим контрастом, немов вирок звучать слова Третього: „аді, ваш тато ще мав ґрунт і води, а ви вже зарібний чоловік”. Для читача ці слова звучать як висновок – перехід відбувся. Ще